Історія рідного краю

Зміст роботи

Вступ

Розділ 1. Історія виникнення та розвитку сіл рідної місцевості.

Розділ 2.Життя населення в роки війни та в часи відбудови

      2.1. Білогірщина в часи окупації.

      2.2. З руїн та попелу.

Розділ 3.Унікальні природні пам’ятки краю.

Розділ 4. Розвиток освіти. Історія рідної школи.

Висновки

Список використаних джерел

                                   Вступ

   Пізнавати історію краю, де ти народився, живеш – вельми потрібна і корисна справа. Білогірщина – край вмілих хліборобів, ремісників, сміливих воїнів, просто талановитих людей. Він був відомий з давніх-давен. Незважаючи на нелегку історичну долю, трагічні сторінки кровопролитних війн, національне гноблення, населення краю зберегло свою національну ідентичність, духовно-культурні підвалини, мову. У рукотворній красі краю, його величі і досягненнях вбачаються роботящі руки, душа і розум  мешканців – щирих, лагідних, доброзичливих людей, великих працелюбів і патріотів своєї малої Батьківщини.

   Наш край знаходиться у надзвичайно сприятливому географічному розташуванні, на південному заході Східно-європейської рівнини, в зоні лісостепу і мішаних лісів, в умовах помірно-континентального клімату, з теплим літом, м’якою зимою і достатньою кількістю опадів.

В історико-географічному плані територія Білогірщини належить до Волині.

Білогірщина є невід’ємною складовою України. Ліси і доли, дзеркальна гладь ставків, озер і річок, надра і чорноземи, помірний клімат – усе це робить наш край унікальним для активної життєдіяльності. Пізнати його красу і велич є запорукою глибокої, справжньої, синівської любові до Батьківщини, міста, села, батьківської домівки.

        Вивчаючи історію в школі, ми обов'язково вивчаємо історію рідного краю від найдавніших часів до сьогодення. При цьому виникають труднощі, оскільки багато історичних джерел зникло, або ж вони є одиничними екземплярами.

Розділ 1. Історія виникнення та розвитку сіл рідної місцевості

Нам відомі деякі історичні факти про населені пункти Білогірського району.

 Так за першими згадками, Білогір’я, колишні Ляхівці, було містечком Острозького повіту, пізніше волость Ляховецька. Воно розташоване в долині р. Горинь, яка утворює в тому місці великий став. Білогір’я мало кутки і присілки: Містечко, Старики, Мокра Воля, Суха Воля і Заріччя. В 19 ст. було тут 666 домів і 5314 жителів. Були також церква Святої Трійці, перероблена з домініканського костьолу і друга дерев’яна Покровська з 1778 року.

Перша згадка про Ляхівці датується 1430 роком. Був то напис на Ляховецькому замку, коли місто належало князю Леву Свидригайлу. В той час в Ляхівцях було 6 церков, синагога, церковно-приходська школа, волость. Станом на 1911 рік в Ляхівцях була міщанська управа, пошта, телеграф, 19 крамниць, ґуральня, 2 ресторани і проводилось 24 ярмарки на рік.

       На уроках історії ми ознайомилися з коротким літописом рідних сіл.            Cело Ставищани одержало свою назву від ставка („Став”), який там утворює річка Кума і який у давнину був більший, ніж тепер (Це видно по рельєфу місцевості).

   Але в часи унії в цьому селі на тривалий період взяла верх уніатська церква, через що жителі сусідніх сіл почали називати жителів с. Ставищани уніятами, а село Уніїв. Польські власті і пани офіційно закріпили за селом цю другу назву. Первісна назва була відновлена не так давно в серед. ХХ ст.. Першою письмовою згадкою про село Ставищани є 1681 рік, його зафіксовано під назвою Войнігове. Це був купчий документ, оформлений родичем ляховецьких Сенют, Андрієм Ліщинським на продаж Станіславу Яблонському маєтків Кременецького повіту Волинського воєводства, до складу яких входило і село Войнігів. В 1740році в селі була побудована церква в ім'я святого апостола Івана Богослова на кошти священика Петра Бичковського. На місці старої церкви в 1887 році на кошти прихожан була побудована нова дерев'яна церква. З 1876 року в селі існувало народне училище, яке знаходилось в громадському будинку. В селі знаходилось волосне правління і фельдшер. На той час в селі було 81 двір і проживало 669 чоловік. Власником землі і ставу був поміщик Малиновський.

   В книзі ”Луцькій замковій”, у „Волынских эпархиальных ведомостях” та в інших джерелах розповідається про повстання селян „Ляховецького ключа” проти крупного поміщика Матвія Синюти ( його ім’ям названо с. Синютки), яке відбулося в 1563 році і під час якого було розгромлено маєтки Синюти, а самого Синюту було вбито. Активну участь в цьому повстанні брили селяни містечка Ляхівці, сіл Юнієва, Кащенець, Варивідок і Ямполя.

   Селяни неодноразово підіймалися на боротьбу з своїми гнобителями – поміщиками, уніатською церквою, які шляхом унії намагались ще більше закабалити, покатоличити та ополячити український народ, який вони презирливо називали „схизматами”(іновірці, єретики, розкольники), „хлопами”, „бидлом”.

   До революції більшість землі належала поміщикові Беньковському, куркулям і церкві. Багато було безземельних селян та малоземельних(2-3 десятини).Значна частина селян наймитувала.

Настав 1905 рік. Хвиля селянських заворушень докотилась до Кащенець і Юнієва. Наймити пана Беньковського на фільварку Теребіж застрайкували. Керували страйком Крисюк Йосип (з Унієва),Каленик Макар і Бойко Федір (з с.Кащенці). Страйкарі вимагали підвищення платні. Поміщик Беньковський викликав поліцію, яка придушила страйк. Крисюка Йосипа було заарештовано і він відбував покарання в Острозькій тюрмі.

    Село Кащенці. Згідно відомостей, які є в нашому розпорядженні, с. Кащенці має більш як 400-річну давність. Назва цього села походить від різновидностей назв лісової місцевості: „хаща”, „кущі”, рос. – „чаща”. Очевидно від цих назв походить ім’я казкового Кощея (Кащей, Кощій), наприклад, „седло Кощиево” („Слово о полку Ігоревім”)

     Село Кащенці, як маєток пана Матвія Синюти, вперше згадується в акті від 7 липня 1563 року. В повідомленні тодішньому уряду вдови пана Синюти про те, що селяни повстали, вигнали пана, а самі з сім'ями та майном втекли. Колись село належало Сенютам, потім перейшло до князів Яблонських, а потім -- Сапегам, один з яких у 1822 році продав село Людвику Косовському, а наприкінці 19 ст. в руках Людовика Беньковського, внука Косовського. У 1788р. на кошти князя Миколи Яблоновського була побудована дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці. В селі було 89 дворів, де мешкало 772 жителі. Діти навчалися в Уніївському народному училищі. В 1929 була відкрита хата-читальня і створено колгосп „ Нове життя”.

Про Ліски перші згадки походять із середини 1700 року, його засновниками вважають переселенців з навколишніх сіл, які, шукаючи родючих грунтів для ведення землеробства, осідали в даній місцевості.

 Навкруги Лісок були інші невеликі поселення-хутори, які збереглися до ЗО років 20 століття.

Назва села Ліски своїм походженням пов’язана з лісом, але з таким лісом, який періодично вирубувався для потреб населення і через кілька років знову виростав з памолоді. На Волині такий ліс звався не лісок, а „ліска”, з наголосом на першому складі. Наприклад, селу Старики здавна належить лан поля, який називається „Березова Ліска” хоч там давно уже нема лісу. Очевидно від цієї назви походить друга, місцева, назва палки, - „ліска”, вирізаної в такому лісі.

         Поселення було невелике, складалося з 32 дворів та 280 жителів. В 19 столітті була побудована дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка на даний час зруйнована.

   Село Баймаки.

Серед жителів ходить легенда, що в давнину тут було якесь поселення, жителі якого дітей-немовлят, які через хворобу не спали і кричали, напували настоєм зеленого маку, від чого діти засинали, але траплялись і трагічні випадки. Заколихуючи дитину мати приспівувала: ”Бай (спи) – маки”. Через це жителі сусідніх сіл жителів цього поселення називали „бай – маками”. Від цього і пішла назва села – Баймаки. Завдяки колишньому жителю Баймак, ентузіасту, людині значної обізнаності Бойку Івану Степановичу, який дослідив витоки історії села Баймаки з глибини віків, ми більше дізналися про заснування цього населеного пункту. Перед очима постає вся картина. Перші писемні згадки за Іпатієвським літописом відносяться до 1482 року, в якому сказано, що Баймаки засновано у вересні 1351 року. В минулому році селу виповнилось 656 років.

Наші далекі предки уподобали собі місце для поселення, що вузькою смугою біля річки врізається до садківщини. Воно й по сьогодні носить назву "Семесько". Тут були сприятливі умови для господарювання: родюча земля, вода, випаси для худоби. Проте орної землі було мало. Протягом чотирьох століть жителі села рубали і різали дерева. Це була непомірно важка праця. Очищені від лісу ділянки оралися і засівалися хлібами. Згодом з'явилися хати на "кутку", з роками село розширилося і з'явилася центральна вулиця аж до гірки, де тепер сільський клуб і крамниця. Вже в 20ст.була вулиця, де проживали Руденький, Бойко, Мацієвський.

Життя, побут, культура, звичаї наших далеких предків значно відрізнялися від сучасного життя. Хати були під стріхою, підлоги не було, домівки збивалися з глини, привезеної із лісківщини. Одяг шився виключно з полотна. В селі було декілька ткацьких верстатів, на яких ткали полотно, робили рядна і килими. В той час набуло розвитку сільське ремесло: вичинка овечих шкір, виправка шкір свиней і ВРХ, пошив взуття, одягу. Люди були, як правило, неписьменні, не було в селі школи і церкви, вони з'явилися лише в 19 столітті. В Іпатієвському літописі мовиться, що Баймаки розташовані над притокою Вілії, пограниччі Острозького повіту, 44 кілометри від Крем'янця.

    У той далекий час воно адміністративно відносилось до Шумської волості Крем'янецького повіту Волинської губернії. Лише після Жовтневої революції і після державного встановлення кордону в 1919 році з Польщею, Баймаки відійшли до Ляховецького району Кам'янець-Подільської області. Літопис свідчить, що на початку 19 століття в Баймаках налічувалось 35 домів і 320 жителів. Фільваркової землі було 100 десятин, яка належала панові. Але факти свідчать, що з Ляховеччини експортувались продукти сільського господарства, хутра, віск, збіжжя. У минулому тарифі названо овечі і лисячі шкіри. На Волинь надходив імпорт із різних країн. З Чорноморських країн та Візантії привозили шовк, коштовні тканини. Одним із шляхів, якими купці постійно користувалися, проходив із Волині на Перемишль, Крем'янець, Шумськ, Ляхівці, Ізяслав, Полонне, Колодіжно, Котельницю до Білгорода. Саме цей торговий шлях проходив біля Баймак, де тепер польовий стан.

Революція 1917 року докорінно змінила образ світу. Був знищений царський режим. Після приходу до влади більшовиків в краї розпочинається індустріалізація і колективізація. Насаджувався грубий примус селян вступати в колгосп. Тих хто не вступав у колгосп, влада виселяла далеко за межі України. Так, з Баймак виселені сім"ї:

Матвійця Івана Андрійовича

Степ'юка Антона Андрійовича

Добровольського Федора Степановича

Степ'юка Івана Кузьмовича

Колгосп в Баймаках був заснований весною 1929 року, одержав назву "Червоний прикордонник". Його першим головою став Бондарчук Тимофій. Загальна площа території колгоспу становила 600 га. В цей час в селі нараховувалось 72 окремих дворів колгоспників, в яких проживало 310 чоловік. Тяглову силу колгоспу становило 56 пар коней. Був один тракторець "Фордзон", який тягнув 2 плуги. В господарстві нараховувалося 80 дійних корів, 200 голів племінних свиней, 300 овець, 200 бджолосімей. В колгоспі було 2 жатки і молотарка МІ 100. Колгосп мав кузню, майстерню по

дереву, драчку, млина, дитячі ясла, хату-читальню, клуб, лазню, крамницю і школу. Була в селі прекрасна Свято різдвяна церква Богоматері, збудована на пожертвування людей у 1867 році. Зруйнована місцевою владою у 1936 році. Ця святиня була збудована з дубових брусків, увінчана двома куполами і являлася окрасою села. Чорним п'ятном в історії Баймак ввійшли 30-ті роки 20 століття. Так, в 1931 році були вбиті прикордонниками жителі:
Німець Максим і Мацієвський Олександр. У 1936 році з

прикордонної зони, що межувала з Польщею, були вивезені з села у глибинні райони України сім"ї жителів польської національності: Білевича Пилипа, Білевича Янка, Кубіковської Юлії, Міжиєвської Броніслави, Мисловського Романа, Врублевського Геннадія. У 1937 році в час сталінських репресій були заарештовані і заслані на каторжні роботи жителі Баймак: Бондарчук Тимофій, Демчик Антін, Поліщук Іван, Руденький Антін. Ніхто з них не повернувся.

Подібні зміни відбулись і в решті сіл. Так, було вилучено землі пана Беньковського, а він зі своєю сім’єю виїхав на свою історичну батьківщину.

   Ветеранами впровадження Радянської влади вважаються Лук’янов В.Ю., Іщук П.Л. та інші.

         В 1923 році з демобілізованих воїнів РСЧА, які з тих чи інших причин втратили своїх рідних і родичів, в селі Кащенцях, в маєтку поміщиків Беньковських була організована сільськогосподарська комуна, яка проіснувала до 1930 року. Головою комуни, яка носила назву „Червоний прапор”, був(з невеликими перервами) Лук’янов Василь Юхимович. В ній також працювали бідняки села Кащенець. Комуна проіснувала якраз до проголошення статуту сільгоспартілі, після чого була реорганізована в колгоспи „Червоний прапор” і „Нове життя”. До 1937 року, знову ж таки з перервами, був вище згаданий Лук’янов В.Ю. У 1937 році він був репресований, але в1958 році його було реабілітовано.

   Спочатку в Кащенцях, Ставищанах, Лісках і Баймаках були окремі колгоспи.

У1959 році, після укрупнення колгоспних одиниць, їх було об’єднано в один колгосп „Комуніст”. Очолив його Лотоцький Василь Іванович, на посту секретаря парторганізації перебував Дячок Павло Антонович.

   Розділ 2.   Життя населення в роки війни та в часи відбудови

 В результаті окупації Кам’янець-Подільської області  німецько-фашистськими загарбниками її територія стала складовою частиною генеральної округи Волинь – Поділля із центром у місті Бресті. Колишню Кам’янець-Подільську область було поділено на 9 адміністративно-територіальних округів (гебітів).Наш район разом із  Заславським, Плужнянським та Теофіпольським, утворили Заславський гебіт.

2.1. Білогірщина в часи окупації

   Німецько-фашистська окупація району продовжувалась з липня 1941р. до березня 1944р. Вона причинила багато збитків та руйнувань, страждань, жертв.  Від війни потерпали всі села нашої округи. В першу чергу було зруйновано колгоспи. На основі них німці створили так звані „громадські господарства”, в яких примушували працювати селян безплатно. Окупанти забрали колгоспну худобу, та ж доля чекала на селянську живність. Для потреб фронту брали теплий одяг (кожухи, валянки, кожушані рукавиці).Населення обклали важкими податками і поставками. Крім грошового податку з кожного двора, селяни сплачували подушний податок (з 16-річного віку), податок за собак. Здачі підлягало зерно, картопля, овочі, фрукти, 80-120 кг м’яса, 200-400 шт. Яєць, понад 400 літрів молока, шкіра тощо. Молодь примусово вивозили на роботи в Німеччину. За будь-який непослух погрожували розстріли, тюрми, концтабори, табори смерті.

   Але населення всіляко боролося з окупантами, шкодили їм.. Люди де тільки могли, ховалися від німців. По дорозі в Німеччину тікали з вагонів, тікали з самої Німеччини. Коли вдавалось, ховали худобу, хліб і інші продукти, тікали в партизани (з усіх 4-х сіл є чимало людей, які перебували в партизанських об’єднаннях).

   Ніхто не хотів служити німецьким загарбникам, за винятком невеликої частини карних елементів. В селі Кащенцях, в приміщенні школи (школа була закрита) був відділ німецької дільничної комендатури, де знаходився німець-господарник. Саме тут і працювали місцеві поліцаї.

   2.2. З руїн та попелу

В березні 1944 року частини Червоної Армії звільнили села Ляховецького району, в тому числі Ставищани, Кащенці, Баймаки, Ліски від фашистської окупації. Населення приступило до відбудови зруйнованого війною господарства. В короткі строки господарство було не тільки відбудоване, але й почало розвиватися. Зернова, кормова, технічна, тваринницька галузі  перевищували довоєнний рівень у кілька разів.

 Поступово почав зростати матеріальний добробут населення. На території сільської рада було відкрито хати-читальні, що поступово переросли в клуби і бібліотеки. Незабаром колгоспники були звільнені від обов’язкових поставок м’яса, молока, яєць, картоплі, овочів. Заощаджені кошти населення використовувало для придбання одягу, взуття, речей хатнього вжитку, техніки, на житлове будівництво.

  У повоєнні роки села сільської ради було електрифіковано, проведено радіо. В Ставищанах відкрито дільничу лікарню.

     

Розділ 3. Унікальні природні пам’ятки краю

     Слід зазначити, що найкраще історія рідного краю вивчена за 20 століття. Зокрема, велика увага приділяється вивченню рідної школи і пам"яток, які знаходяться на території села Кащенці. Так, проводячи дослідження по території , ми не можемо оминути увагою гідрологічний заказник. Перш за все, слід визначити, що ж таке заказник?

Заказник територія, виділена з метою збереження, відтворення та відновлення окремого або кількох компонентів цінних, типових і унікальних природних комплексів на час необхідний для виконання поставлених перед заказником завдань та для підтримання загального екологічного балансу. На Україні заказники є однією з категорій і об'єктів природно-заповідного фонду держави. Розрізняють заказники державного і місцевого значення. Заказники державного значення оголошуються урядом з метою збереження найбільш цінних природних комплексів, насамперед на території, в межах якої є види рослин і тварин, занесені до Червоної книги.

Саме до таких заказників і відноситься наш гідрологічний заказник, який знаходиться на північ від села. Він займає площу 400 га. Свій початок він бере в місці витоку річки Кума. Через багатство вод цієї річки цю територію відносять до місцевих заказників. Води цієї річки багаті на мінеральні речовини, тобто ці води мають лікувальні властивості. З розповідей старожилів, ці води багаті на сірководень. Також існує легенда про походження назви річки, яка записана із спогадів старших людей:

"Колись давно, ще за панських часів у Кащенецькому лісі, неподалік від річки був розміщений панський маєток. Одного дня у пана хрестили дитину, і до них їхали кум з кумою. Куми змушені були переїжджати через цю річку, сталося непередбачуване, карета перекинулася, і їх почало затягувати у мул, якимось чином кум врятувався, а кума втопилася. І з того часу річку почали називати Кумою. Ця річка протікає через весь Кащенецькій ліс, живиться як дощовими, так і підземними водами. Територія навколо річки багата на рослинний світ, багато рослин лікарські, деякі занесені до Червоної книги  і змійовик, болиголов, конвалія, валер"яна, малина, звіробій і багато інших, також - на твариннй світ. Відомо багато бобрових поселень. На стику між Лісками і Ставищанами є дуже велике сімейство бобрів, яке має цілий "маєток", але до нього дуже важко дістатись.

  Розділ 4.Розвиток освіти. Історія рідної школи

  Постійний інтерес у школярів викликає історія рідної школи, система освіти в XIX і XX столітті. Так, в селі Кащенцях в 1866 році була церковно-приходська школа з трьома класами навчання. Завідуючим школи був священик, який разом з тим навчав релігії і контролював вчинки, за що брав гроші. У зв’язку з тим, що українська мова не визнавалась за окрему, а лише за діалект, то навчання в церковно-приходській школі проводилося на російській мові. Навчання вчитель проводив в одній класній кімнаті з трьома класами, в яких разом було 35-40 дітей, переважно хлопчиків. З цієї кількості лише частина закінчувала 3 класи, а інших дітей батьки забирали після закінчення першого або другого класу. Відвідування було дуже низьким. Церковно-приходські школи створювались для навчання сільських дітей. В них встановлювалися суворі правила для учнів і вчителів. Скажімо, педагоги були зобов'язані в навчальні години завжди бути в школі, не дозволяючи собі самовільних відлучок, навіть у важливих справах. В позаурочний час не мали права без дозволу виїжджати з села. Навчальний процес відбувався таким чином: навчальний рік розпочинався з 1 жовтня по 1 травня, уроки тривали з 9 години по 15.00, перерви між уроками були по 15 хвилин. Під час перерви були обов'язковими прогулянки по подвір’ї. В цей час у приміщенні відкривали кватирки і вхідні двері для очищення повітря. Після революції в20 –З0 рр. Почалась суцільна ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Виникли лікнепи. З початку виникнення радянської школи початкова освіта стала 4- річною і обов'язковою. Церква була відокремлена від держави, а школа від церкви. Навчання велося на рідній мові і носило цілком світський характер.

Спочатку Кащенецька початкова школа працювала в старому приміщенні колишньої церковно-приходської школи. Але в 1932 році розпочалося, а в 1933 році закінчилося будівництво нового приміщення школи. В 1934 році Уніївська школа була переведена в село Кащенці.

 В Ставищанах залишилась початкова школа. В Кащенецькій семирічній школі навчалися діти сіл Унієва, Лісок, Баймак, Сивок, Карасихи. У 1938-1939 роках Кащенецька семирічна школа стала середньою. В 1941р. був перший випуск середньої школи. Під час німецької окупації підлі лакеї німецького фашизму влаштували в будинку конюшню, бо окупантам потрібні були раби, їм не потрібні були школи. В березні 1944 року Ляховецький район був звільнений від окупантів. У квітні знову було відновлено навчання.   Через те, що виникли і розширилися інші середні школи, школа в Кащенцях стала семирічною. На посаду директора в цей час призначено Білана Костянтина Семеновича. Педагогічний колектив приступив до роботи у такому складі:

Зюкодієва Н.С. – поч. кл.

Літун Т.В. – поч. кл.

Німенький С. – матем.

Сідлецька З.О. – вч. природозн., завпед.

Дзецюк М.К. – військ. керівн.

При школі існувала посада секретаря, який виконував повноваження бухгалтера. Збереглись відомості, що вчительку початкових класів Каленик Віру Устимівну, яка працювала до і під час війни в Кащенецькій школі, було переведено до Унієвської початкової школи.

       У 1951р. Білана К.С. звільнено з посади директора і призначено Романюк Марію Опанасівну.

У 1959 р. директором призначено Вітряка Івана Романовича. З 1960р. школа згадується в наказах як восьмирічна.

На базі школи з 1 вересня 1959 року починає роботу вечірня школа для робочої молоді, а саме -  8 клас. Навчання розпочиналося о 19.00. А коли ставало вільніше в колгоспі з роботами, навчання розпочинали о 18.00. Викладачами у вечірній школі були вчителі основної школи по сумісництву. В 1961 – 1962н.р. відкрито 9-10 класи.

 Викладачі:

Берестецька В.О.

Вітряк І.Р.

Карпенко Г.Д.

Валігура Г.Ф.

Резніченко Г.І.

Андросюк Г.А.

Бойченко М. І.

Класним керівником призначено Валігуру Г.Ф. Відповідальний за організацію роботи вечірньої школи – вчитель Галащук П.Т.

Від 15 грудня 1960р. утворено класи-комплекти. Також за допомогою сільської ради було проведено облік людей 1916 – 1949р.н., які не мають початкової освіти. Таких осіб нараховувалось 10.

Шпак С.К.

Кочмар О.С.

Кочмар Л.І.

Янюк Л.В.

Михайлюк Т.І.

Присяжнюк Г.А.

Рак Л.С.

Мудрик Ф.А.

Охремова М.Ф.

За цими людьми було прикріплено вчителів, які мали проводити  2 – 3 заняття на тиждень.

В 1964р. було скасовано посаду секретаря (на той час секретарем була Дубнюк Є.С.), у зв’язку з централізацією бухгалтерії.

Від 30 серпня 1968 року навчання проходить у дві зміни:

І зміна – 1, 2, 5-8 класи. Навчання з 8.40 до 14.40.

ІІ зміна – 3, 4 класи. Навчання з 13.00.

У 1973р. розпочала роботу група продовженого дня.

  В подальшому розвитку школа стала неповно-середньою.

Історично склалося, що із здобуттям незалежності України, наша школа стала загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів.

        Це дало можливість здобувати повну середню освіту дітям з окружніх сіл: Ставищан, Лісок, Сивок, Міжгір’я. За цей період  двоє учнів нашої школи: Горлачук Микола Анатолійович та Козловська Світлана Миколаївна закінчили навчання із золотою медаллю.

Слід також відзначити, що найдовший термін директором школи був Вітряк Іван Романович, який присвятив сорок п’ять років свого життя педагогічній діяльності.

 А заступником – Лиса Людмила Василівна, яка на даний момент працює вчителем математики в нашій школі.

              В 2003 році почалась комп’ютеризація школи.  У 2004 році директором призначено Костюковича Павла Павловича. 2007 року школа отримала повністю укомплектований комп’ютерний клас. На даний момент в школі навчається 108 дітей, яких навчає вісімнадцять учителів.

                                              Висновки

Життя йде вперед. Попереду чимало проблем. Ми вступили у друге десятиліття української незалежності, ХХІ століття, у третє тисячоліття і маємо створити такі умови життя, аби наші нащадки, згадуючи нас в історичному часі, говорили: „Вони зробили для Батьківщини все, що могли”. При цьому варто пам’ятати слова, які стали крилатими: „Перед тим, як запитати, що Вітчизна зробила для тебе, задумайся, а що ти зробив для неї”.

Тож нехай ця невеличка дослідницька робота стане скромним внеском у вивчення історичного минулого нашої малої Батьківщини. Адже, цитуючи відомий вислів: „ Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.”

Список використаних джерел

1.     Зінченко Арсен. Поділля. -К ., 1999.

2.     Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область. – К., 1971.

3.     Нариси історії Поділля. – Хмельницький, 1990.

4.     Симашкевич М.В. Историкогеографический и этнографический очерк Подолии. – Каменец-Подольский, 1875.

5.     Слободянюк П.Я., Нестеренко В.А. Місцеве самоврядування Хмельниччини: нариси історії місцевих громад Білогірського району. – Хмельницький: „Поділля”, 2003.

6.     Рибак І.В. Хмельниччина від найдавнішого до сьогодення. – Кам’янець-Подільський, 2002.