ТЕЗИ
Український
сходознавець
Зубов Роман
Сергійович
Хмельницьке
територіальне відділення МАН України
Білогірська
районна філія
Кащенецька ЗОШ
І-ІІІ ступенів
9 клас
с. Кащенці
Семенюк Б.А., вчитель історії
- актуальність теми при вивчення інтелектуальної спадщини А.Кримського
пов’язана з його внеском в історію української наукової думки і можливістю
інтерпретувати сучасні тенденції державного будівництва, згідно з політичними
ідеями.
- глибше вивчити особливості життя, творчість та наукову діяльність
Агатангела Кримського стало метою написання даної роботи, адже у 8-му томі
Радянської історичної енциклопедії А. Ю. Кримському відведено аж 37 рядків. В
однотомнику його вибраних творів, виданому ще в 1965 р. накладом 5 тис.
примірників, дається доволі однобічна характеристика його життєвого і творчого
шляху, відсутня правда про надзвичайно трагічний фінал життя видатного
науковця. І лише публікації останніх років дають досить повну і правдиву
картину його фантастичної наукової діяльності, його подвижницького життя.
- він є автором майже всіх (понад 500) статей у словниках Брокгауза і Ефрона та Товариства братів Гранат, які стосуються проблем сходознавства.
- Агатангел Кримський був учений надзвичайного
обдаровання і широти
наукового
діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний
фах: знавець великої
кількості мов, історик Сходу.
- на прикладі
Агатангела Юхимовича варто учитись подвижницькому служінню Україні, своєму
народові, його тисячолітній культурі.
-
хочеться сподіватися, що на стіл нашого сучасного читача, який цікавиться
українською минувшістю, потраплять нові книги з грандіозного творчого доробку
А. Кримського і його перо послужить не лише розширенню і поглибленню знань
молоді, а й вихованню її в дусі
національної самосвідомості.
Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Сторінками дитинства та юності
РОЗДІЛ 2. Становлення
А.Кримського як науковця та громадського діяча
РОЗДІЛ 3. Наукові праці та художні доробки
А.Кримського, їх значення у мовознавстві та літературі
РОЗДІЛ 4. Патріотичні
спрямування та інші особливості у творчій та науковій
діяльності А. Кримського
РОЗДІЛ 5. Світова велич
Агатангела Кримського
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Історія української суспільної думки не
буде повною без концептуального осмислення політичних ідей та ідеалів, які
сповідував відомий історик, сходознавець, громадський діяч А.Кримський.
Відтворення політичного світогляду вченого є важливою, з огляду повноцінного
розуміння тенденцій історичного розвитку України на початку XX ст., виявлення
альтернативних концепцій щодо майбутніх перспектив у державотворчому контексті.
У підручнику з історії України для 10 класу професора Ф. Г. Турченка в параграфі
«Культура і духовне життя України 1917-1920 pp.» вміщено портрет А. Ю. Кримського
і згадується його прізвище як неодмінного секретаря, дійсного члена
(академіка) Української Академії Наук, урочисто відкритої 24 листопада 1918
року за указом гетьмана П. Скоропадського. Констатацією цього факту інформація
про А. Ю. Кримського вичерпується. Історію ж, наголошував свого часу В. О.
Сухомлинський, треба викладати у школі так, щоб вона була не лише ланцюгом
фактів, закономірностей, висвітленням процесів соціально-економічного розвитку
тощо, а й уявлялася учням як процес діяння, боротьби живих людей, яскравих
історичних особистостей. Історичне минуле стає зрозумілішим, ближчим для учнів
через сприйняття життєвого шляху славетних діячів.
Актуальність теми при вивчення
інтелектуальної спадщини А.Кримського пов’язана з його внеском в історію
української наукової думки і можливістю інтерпретувати сучасні тенденції
державного будівництва, згідно з політичними ідеями. В українській історичній
науці є лише декілька ґрунтовних праць, у яких висвітлюється життя і діяльність
вченого. У радянській історіографії історичні погляди академіка А.Кримського
висвітлено лише у монографії Гурницького
К.І., в котрій в першу чергу акцент зроблено на його наукову роботу та
спадщину. Системне вивчення інтелектуальної спадщини А.Кримського дає змогу
розглядати нині чітко окреслені його політичні погляди. Підхід до осмислення
політичних процесів реалізовувався у вченого через сформовану в нього цілком
визначену систему ціннісних орієнтацій. До політичних цінностей слід віднести
ідею соборності й вимогу об'єднання західноукраїнських та наддніпрянських
земель. На цій основі розвиток і еволюція його політичного світогляду
відбувалися через ідею "України", яка єднала його внутрішні
переконання.
Глибше вивчити
особливості життя, творчість та наукову діяльність Агатангела Кримського стало
метою написання даної роботи, адже у 8-му томі Радянської історичної
енциклопедії А. Ю. Кримському відведено аж 37 рядків. В однотомнику його вибраних
творів, виданому ще в 1965 р.
накладом 5 тис.
примірників, дається доволі однобічна характеристика його життєвого і творчого
шляху, відсутня правда про надзвичайно трагічний фінал життя видатного
науковця. І лише публікації останніх років дають досить повну і правдиву картину
його фантастичної наукової діяльності, його подвижницького життя.
Об’єктом
дослідження в даній роботі є постать А. Кримського, його вплив на
громадське й політичне життя в Україні.
Предметом дослідження є творча й наукова спадщина А. Ю. Кримського, її
значення для України і світу в цілому. Хто ж він — академік А.Кримський? Навіть
короткий перелік його наукових заслуг, його внеску в українську культуру
вражає: вільне володіння понад шістдесятьма іноземними мовами, незрівнянний
орієнталіст і перекладач, невтомний дослідник історії культури арабів, персів,
тюрків, автор 26-томного зібрання монографій з проблем сходознавства, десятків
підручників, унікальний творець екзотичних поезій «Пальмове гілля» (професор
Гарвардського університету Омелян Пріцак називає їх «перлинами українського
ліричного генія»). З-під його пера вийшли оповідання, роман «Андрій
Лаговський», численні дослідження з української лексикографії, діалектології,
правопису, українського літературознавства, фольклористики й етнографії. Ще
один красномовний факт: він є автором майже всіх (понад 500) статей у словниках
Брокгауза і Ефрона та Товариства братів Гранат, які стосуються проблем сходознавства.
Нарешті, попри свою зайнятість науковими дослідженнями, академік Кримський
виховав декілька поколінь вітчизняного студентства.
РОЗДІЛ 1. Сторінками дитинства та
юності
Перегорнемо сторінки його життя. Народився Агатангел Юхимович Кримський 15
січня 1871 року в містечку Володимирі-Волинському в сім'ї вчителя історії.
Предки його походили з бахчисарайського татарського роду Киримлів. Мати — Аделаїда
Матвіївна Сидорович була простою селянкою з ополяченого білоруського роду.
Агатангел Кримський навчився читати, коли йому виповнилось три з
половиною роки, а в п'ятирічному віці батьки віддають його в науку до
Звенигородського (нині Черкаська область) міського училища, де він перебував з
1876 до 1881 року. Хлопець багато читав з чималої батьківської бібліотеки, вільно володів польською, французькою,
німецькою та англійською мовами. У 1881 p., коли йому
виповнилось десять років, Агатангела віддали до прогімназії в м. Острозі на
Волині, де жила його тітка Пилипа — батькова сестра. У 1884 р. Агатангела
Кримського переводять до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера.
Через рік він витримує конкурс до відомого на всю Україну приватного
навчального закладу — колегії Павла Галагана, де на нього мав вирішальний вплив відомий
український вчений Павло Житецький, який там викладав. У колегії Павла
Галагана А. Ю. Кримський оволодів грецькою, турецькою, італійською,
староєврейською та санскритською мовами. Про навчання в колегії А. Ю. Кримський
з великою теплотою згадує в листі до О. Огоновського: «...в колегії збирається
дуже живий, дуже свіжий елемент, що вельми сприяє розумовому розвитку:
виробляється пошана до розумової праці й до науки, виробляється навіть
жадність до знання. Саме такий вплив мало на мене «колегіатське життя». А в листі до
Б. Грінченка (1892 р.) А. Ю. Кримський називає роки навчання в колегії Галагана «великою
школою життя».
Уже тоді прийшло до Агатангела Юхимовича усвідомлення своєї українськості
під благотворним впливом творів М. П. Драгоманова. Пізніше він напише про ці
роки так: «Я розумів, що мушу бути українофілом — і це я зрозумів цілком
свідомо». І далі: «...і от я жадібно ухопився за українство», «...задля України я зможу бути
корисним лише тоді, коли я матиму основні різносторонні знання, коли я буду
людиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд».
У
1889–1892 — навчався у Лазаревському інституті східних мов у Москві. Основними
дисциплінами науковця були арабська філологія, іслам та арабська література,
перська і турецька мова та література. З 1892–1896 Кримський пройшов повний
курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського
університету під керівництвом мовознавця В.Міллера, славіста Р.Брандта, знавця
індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року молодий науковець склав
магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому університеті та зі
слов'янської філології у Московському
університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції з
всесвітньої історії у професора В. Гер'є.
У своєму щоденнику студент-першокурсник нотує: «Може бути: і мій пробуток
у Москві має ту перевагу, що розвиває сильніше струну українську, порушує саму
глибінь чувства. Не зраджу я тебе, Україно, твій я повіки. Як я і тепер жадаю
зблизитися з народом моїм, присвятити все життя своє йому!»
Закінчивши навчання в університеті, А. Кримський складає магістерські
іспити з арабської та слов'янської філології. У 1896- 1898 pp. перебуває у
науковому відрядженні в Сирії та Лівані, поглиблює знання арабської та інших
семітських мов, вивчає писемні джерела, в яких міститься багато цінної
інформації про Україну ще дохристиянської доби. Повернувшись з відрядження,
вчений обіймає кафедри арабської філології та тюркських мов у Лазаревському
інституті. Проте його українське походження дратувало частину викладачів та
поліцію.
А. Ю. Кримський неодноразово говорив про своє небажання робити кар'єру в
Російській імператорській Академії наук. Як пише О. Пріцак, він, вочевидь,
«...не бажав збільшити число тих українських духовників та вчених, що від
часів Петра І наводнювали столиці імперії, спричиняючи інтелектуальну засуху на
своїй батьківщині».
РОЗДІЛ
2. Становлення А.Кримського як науковця та громадського діяча
Після повалення самодержавства,
в ході української національно-демократичної революції відкрилася можливість
творити повноцінну українську науку в Українській Академії наук. І А. Ю.
Кримський сповна і беззастережно скористався цією можливістю. На початку 1918 р. йому надійшло запрошення з Києва на кафедру східної історії
університету святого Володимира, а друге — від комісії із заснування
Української Академії наук. Наказом гетьмана Павла Скоропадського від 14 листопада
1918 року призначено перших 12 академіків. Першим Президентом Академії став В. І. Вернадський, який запропонував своїм колегам обрати неодмінним
секретарем Академії А. Ю. Кримського. На цій посаді він перебував до 1928 р. До того ж, він був головою історико-філологічного відділення Академії
наук до 1929 p.
Але з утвердженням більшовицької влади праця вченого в Академії
надзвичайно ускладнилася через інтриги, шантаж, невлаштований побут тощо. Після
переїзду в 1922 р. В. І. Вернадського до Петрограда Президентом Академії наук України став
В. Липський (очолював ВУАН з 1922 до 1928 p.), який, як
відзначали сучасники, не мав ні хисту, ні бажання керувати Академією. Фактично
до 1928 р. увесь тягар лежав на А. Ю. Кримському, тому в Києві жартували, що
академія не Українська, а «Кримська» .То була справді подвижницька діяльність:
щоб упоратися зі своїми науковими та організаційними справами, Агатангел
Юхимович працював по 18 годин на добу.
Між тим відносини з владою неухильно погіршувалися. Крайнє невдоволення ВЧК
та ЦК КП(б)У викликала поява в 1924 р. монографії А. Кримського «Історія
Туреччини», а в 1927 р. — «Історія Туреччини та її письменства», в яких яскраво
висвітлено взаємини України як держави зі Сходом. Особливо посилюються нападки
на вченого з 1926 p.,
адже в цей час він у працях з україністики і сходознавства
на основі аналізу орієнтальних документів однозначно доводив самобутність
української мови в індо-іранському річищі, багатотисячолітню історію України.
Цим перекреслювалася сумнозвісна теорія про «колиску трьох братніх народів».
Зазнав гонінь великий вчений і у зв'язку з прийняттям правил українського
правопису, головою комісії якого був А. Кримський. Він, зокрема, різко протестував
проти «обрусительського» духу, проти калічення української мови, її спотворення
і перекручення в ході роботи над Російсько-українським словником, який він
назвав «російсько-російським».
З 1928 р. вченого зовсім відлучають від виплеканої ним Академії наук,
прирікають на голодне животіння. Останні дванадцять років його життя були
роками напруженої розумової діяльності, коли, незважаючи на погіршення стану
здоров'я, він продовжує плідно працювати в галузі науки — і все це в
екстремальних, абсолютно несприятливих умовах. Уже в 1928—1929 pp. починається спланована акція ліквідації українознавства як науки на
високому світовому рівні, бази високої національної культури. Одна за одною ліквідуються ті наукові установи,
які так любовно плекав А. Кримський. У 1929 р. заарештовано академіка С. Єфремова як
голову неіснуючої «Спілки визволення України» (СВУ). Було знищено сходознавчі
установи і найбільшу гордість вченого — історико-філологічний відділ Академії.
Остання наукова праця А. Кримського вийшла друком у 1930 р. І все ж
дослідник працює: пише ґрунтовні розвідки усіх гілок тюркської словесності — азербайджанської,
турецької, казахської, башкирської, туркменської, узбецької,
кримськотатарської, волзько-татарської, готує фундаментальну працю «Хозари»,
монографії про Фірдоусі, Нізамі (1940 p.), аналізує грузинську
історіографію «Картліс Цховреба» (історія Грузії), пише грандіозну працю на
кілька тисяч сторінок «Історія нової арабської літератури». Академік працював,
прекрасно усвідомлюючи, що найближчим часом ці дослідження опубліковані не
будуть. До речі, й досі в архіві Агатангела Юхимовича зберігаються томи його
цінних монографій, що ніколи не побачили читача. А створювалося все це за
умов, коли академік матеріально бідував. Як згадує Н. Д. Полонська-Василенко,
«його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина
інтелігенції ходила у злиденному одязі».
У 1939-1941 pp. настає останній тріумф академіка. Радянські власті вирішили послати його
в щойно приєднану Західну Україну як живий доказ високого рівня української
радянської науки. Громадськість Львова сприймала кожен його приїзд як справжнє
свято.
Між тим наближався 70-річний ювілей всесвітньо відомого вченого.
Лицемірний більшовицький уряд, який вже готував розправу над академіком, в 1940
р. Указом Президії Верховної Ради СРСР нагородив його орденом Трудового
Червоного Прапора, а в січні 1941 р. навіть урочисто відзначив його 70-річчя та
50-річчя науково-педагогічної діяльності. Приймаючи вітання з усіх кінців
світу, Агатангел Юхимович не підозрював, що в НКВС вже готується над ним
розправа.
На початку війни намісник Л. Берія в Україні Мешик підписав постанову
про арешт А. Кримського за... приналежність до СВУ, зв'язок з Петлюрою та
антирадянську діяльність. Суботнього дня 19 липня 1941 року у
Звенигородці, де А. Ю. Кримський одужував після інсульту, він був заарештований
і відправлений до Києва. У постанові про арешт сказано: «Кримський Агатангел
Юхимович є ідеологом українських націоналістів і протягом ряду років очолював
антирадянське націоналістичне підпілля». Починаються нестерпні, виснажливі
допити, які тривали по 3-4 години і переривалися втратою свідомості, серцевими нападами хворого,
майже сліпого сімдесятирічного вченого. Той, хто хоче в усіх деталях
ознайомитися з ходом так званого слідства, може прочитати публікацію Михайла
Веркальця в «Освіті» (1994 р.) [1]. Зрештою, напівживого вченого 25-27 липня направляють до Харкова в товарному
вагоні, бо фронт стрімко наближався до Києва. Там допити продовжуються. Коли
думаєш про ці останні місяці життя великого вченого, вражає та обставина, з
якою силою духу протистояла всесильній репресивній системі ця квола людина з
двома парами окуляр на переніссі. У цьому виснаженому карателями тілі жив дух
нескореної нації з її нетлінною культурою, опір перед навалою наглої
русифікації, яка винищувала найменші національні прояви. Вражає і те, що
вгодовані енкаведисти замість того, щоб докласти всіх зусиль для відсічі
гітлерівським ордам, які котилися вглиб території України, продовжували нищення
української інтеліґенції — гордості нації. Як справедливо пише М. Веркалець,
«...кровожадні рульові світового пролетаріату не допускали навіть думки, щоб
поруч з ними існував геніальний у своєму розвиткові працьовитий український
народ, що видавався їм набагато небезпечнішим силою духу, ніж могутня техніка
їхнього побратима — Гітлера. Лютували карателі, вишукуючи найдошкульніші методи
садизму в катівнях КДБ, лютували від власного безсилля».
Врешті-решт, 30 жовтня 1941 року товарним вагоном з Харкова групу
політв'язнів, серед яких, поруч з Кримським, були Л. Старицька-Черняхівська, К. Стешенко,
А. Ярошевич, І. Черкасенко, відправили до Кустаная. Пронизливо написав про це
Олекса Мусієнко — голова комісії «Меморіал» НСПУ: «Ніхто й ніколи не взнає,
якою мученицькою для закайданеного суцвіття української інтеліґенції видалася
та подорож під німецькими бомбами, осінніми хвищами в промерзлому вагоні без
крихти їжі. Із переказів відомо, що десь за Волгою, на казахській землі
сконала Людмила Старицька і її задубіле тіло було викинуте конвоїрами на
безіменному степовому полустанку. Невдовзі така ж доля спіткала і її молодшу
сестру Оксану. Ненадовго пережив їх і академік Агатангел Юхимович Кримський».
Жити йому залишалося менше трьох місяців, але, як згадує очевидець І. Ю.
Гречихін, академік тримався мужньо, розмовляв з людьми, підбадьорював їх. Не
було в ньому ані жаху, ані відчаю.
У 1992 р., поборовши півстолітній страх, І. Ю. Гречихін в листі до
Академії наук України розповів про жахливу правду: «Помер А. Кримський 25 січня 1942 року в камері
смертників Кустанайської тюремної лікарні № 7. На всіх відділках тюрми
впродовж кількох днів розносилася трагічна звістка: «Кримський помер, Кримський
помер!» Спочатку його, як і інших, не ховали, бо надворі був сильний мороз — більше 40 градусів. Трупи роздягали, не залишаючи
при них ніяких документів, навіть бірок, і складали стосами під тюремну стіну
заввишки два метри у два ряди. Довжина була більше 30 метрів. А коли стало тепло, викопали
спільну яму, куди вивозили трупи уночі на конях. Там машин не було».
8 травня 1957 року
справу щодо А. Ю. Кримського КДБ при Раді Міністрів УРСР було припинено за
відсутністю складу злочину, а вченого і письменника реабілітовано у 1960 році.
Ім’я українського академіка Агатангела Кримського у 1970 році було внесено у
затверджений ХVІ
сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу. В Києві на
його честь було названо вулицю, на будинку Колегії Павла Галагана встановлено
меморіальну дошку. Ім’я Кримського носить Інститут східнознавства НАН України.
Ім’я славного земляка носить одна з центральних вулиць Звенигородки. У 1968
році встановлено меморіальну дошку на будинку, де жив і працював у Звенигородці
славетний вчений. На Україні щорічно
проводяться літературні наукові
читання ім. А. Кримського, а
також встановлено премію ім. А. Кримського НАН України.
Тож учімось подвижницькому служінню Україні, народові своєму, його
тисячолітній культурі, як те робив А. Ю. Кримський. І ще одне пам'ятаймо:
система, здатна вкорочувати життя таким світлим людям, як Агатангел Кримський,
самою історією приречена на загибель як нежиттєздатна.
РОЗДІЛ 3. Наукові праці та художні
доробки А.Кримського, їх значення у мовознавстві та літературі
А.Кримський
- автор численних праць з історії та культури арабських
країн,
Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу ("Історія
мусульманства",
1904-12 "Історія арабів і арабської літератури", 1911-12
"Історія
Персії та її письменства", 1923 "Історія Туреччини та її
письменства", 4 тт., 1924-27). Окремі історико-літературні монографії
А.Кримського присвячені "Хамасі"
Абу
Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П. Алеппському.
Велику увагу приділяв дослідженню
історії української мови і літератури,
фольклору,
етнографії. А.Кримський - автор праць: "Українська граматика"
(2
тт., 1907-08), "Нариси з історії української мови" (1922, у співавторстві
з О. Шахматовим),
редактор першого тому "Академічного словника" (1924). Як письменник
А.Кримський відомий поетичними творами на східні теми, що увійшли до збірки
"Пальмове гілля", оповіданнями (зб. "Повістки й ескізи з
українського життя" і "Бейрутські оповідання" та романом -
"Андрій Лагоський", повністю опублікований в 1972 р. А.Кримському
належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза,
Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох ін., у т.ч. західноєвропейських поетів.
Кримський виявив себе авторитетним вченим у таких різних галузях, як історія,
мовознавство, що природно поєднувалися в його практиці визначного сходознавця.
Тобто, Кримський був філологом у найширшому розумінні цього слова. Саме слово,
тобто українська мова, стало визначальним у його пошуках національної
ідентичності. Справа в тому, що «за кров’ю» ця людина не була українцем. Він
походив із російськомовної родини, батько — зросійщений не в першому поколінні
кримський татарин, мати — білоруска. Ще в Колегії Галагана під впливом —
найбільше — Житецького, Кримський прилучився до української мови як
прибрано-рідної, але пізніше життя у Москві та наукова творчість російською
мовою внесли певний дисонанс у свідомо обраний шлях. Втім, пошуки «остаточної»
політичної платформи привели Кримського до твердого «політичного українства».
Він категорично не приймає поверхове українофільство. Мало того, він виявився
більшим українцем, ніж «закононароджені», а в політичних поглядах — більшим
радикалом, ніж такі діячі, як, наприклад, Драгоманов, із котрим затято
полемізував.
Унікальною дослідницькою книгою А.
Кримського є «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина». З погляду етнографічного
та діалектичного. З географічною мапою та малюнками». За життя вченого книжка так і не зустріла
свого читача. Його сучасники дослідили і довели, що було два примірники її
видання. Один з них був із авторськими правками академіка і висновком «Виправити
– друкувати» й підписом зберігається у Звенигородському районному краєзнавчому
музеї. Матеріали для цієї книжки вчений збирав понад 40 років. Вони
узагальнюють етнографічні, лінгвістичні дослідження, опис селянського життя,
побут географічного центру України, яким є Звенигородщина.
Ця підготовлена до друку в 1930 році
праця геніального вченого не була надрукована. Проте вона була збережена палким
патріотом, звенигородським краєзнавцем Станіславом Лячинським, дійшла до нашого
часу і знайшла свого читача. Ця книга стала даниною шани звенигородчанина
Кримського своїм землякам. Автор вважав Звенигородщину своєю малою
батьківщиною. Тут пройшли дитячі роки майбутнього академіка. Більшість сіл
цього району були відомі вченому, як він пише «якнайдокладніше іще з моїх
дитячих літ», тому йому етнографічний, діалектичний матеріал цієї землі є
рідним і близьким.
Про життя
звенигородських селян, їх побут, виробництво автор оповідає на прикладі села
Колодисте (нині Тальнівського району). Він описує всі види діяльності цього
села: хліборобство, ремесла, промисли. Цікавило дослідника й те, що мешканці
краю відзначалися багатогранними талантами своєї діяльності – це були шевці,
кравці, столяри, ковалі, ткачі, бондарі. Захоплював етнографа одяг мешканців
села, страви, напої, методи лікування, їх прізвища й прізвиська. Автор детально
описує сватання, весілля у селах Неморож, Озірна, Лисянка та Гусакове, а також
родини, христини і поминки. Детально показує автор «баб’ячий календар», повір’я
і звичаї, багату кутю і Різдво, колядування і колядки, щедрівки, голодну кутю,
багату кутю та Ордань, Стрітення, Великодний тиждень, свято Колодія, зелені
свята, «лоскотавчині проводи».
А. Кримський, досліджуючи Звенигородщину,
робить висновок, що це особливий регіон, який є носієм унікальної етнографічної
та лінгвістичної джерельної бази, але мало досліджений. У запропонованій книзі
професор використовує спогади із багатьох сіл сучасних Звенигородського,
Лисянського, Катеринопільського, Городищенського районів Черкаської області,
Новоархангельського – Кіровоградської області.
Розповідаючи про книгу
«Звенигородщина», хочеться згадати історію її написання. Напочатку 1900-их
років Кримський повідомив про вихід тримісячника «Звенигородщина». Але так
склалося, що в цей період він заходився писати історичну граматику української
мови і «Звенигорощиину» довелося відкласти. А пізніше війна, революція не
дозволили завершити розпочату роботу. Повернувся він до задуманої книги у 1918
році після переїзду із Москви до Києва. Сорокалітній збір матеріалів завершився
успішно. Захоплює читача звенигородський фольклор з його казками, оповіданнями
й історичними переказами, ліричними, історичними та іншими піснями.
РОЗДІЛ
4. Патріотичні спрямування та інші
особливості у творчій та науковій діяльності
А. Кримського
Ще в юному віці його полонив образ
України, до глибини серця вразила
стражденна доля її
народу. Двадцятирічним остаточно визначає своє кредо: «Я все-таки вважаю себе
за націонала (не за націоналіста, але націонала), бо признаю народності». Що А.
Кримський був інтернаціоналістом по-справжньому, свідчить і його захоплення
мовами, історією і культурою різних народів. На запитання,
скільки і які мови
знає, жартома відповідав, що йому легше перерахувати
ті, яких не знає. В
листі до Б. Грінченка, однак, спробував «розсекретитися»:
« Слов’янські — знаю
добре всі, разом з літературними наріччями. Само
собою розуміється, що
добре знаю й мертву стару церковнослов’янську.
Із класичних мертвих
дуже добре знаю грецьку і латинську, а філологічно
— санскрит... Романські
— зовсім добре, французьку і італійську, зле — іспанську...
Германські — зовсім
добре німецьку і англійську, гірше — голландську і
датську... Із іранських
мов добре знаю тільки перську (почасти — з її наріччями)...
Із семітських мов
зовсім добре знаю староарабську і новоарабську
(сирійське наріччя знаю
так, що говорю ним, а другі новоарабські наріччя
знаю теоретично).
Філологічно знаю мову жидівську і арамейську... Грузинську вчив, але багацько з
неї забув... З урало-алтайських мов знаю турецько-татарську. Найкраще,
розуміється, знаю наріччя османське, бо доводиться завсігди мати практику. Міг
би додати, що єсть іще й такі мови, які я розумію більше-менше,
хоч і не вчив їх
(напр., португальську)... ». І казав, що виучуються мови «легко» (на час
написання листа — 1902 рік — студіював абіссінську).
Знання мов допомогло А.
Кримському в роботі над науковими дослідженнями
в галузі арабістики,
семітології, тюркології, іраністики. Йому належать
«Історія Персії та її
письменства», «Історія Туреччини», «Тюрки, їх мова
та література» та ін.
До речі, Кримський глибоко дослідив національний
характер народів, про
яких писав. У книзі «Мусульманство і його
будучність»
прозираються нинішні причини тероризму, йдеться про можливі
наслідки релігійного
«фаталістичного застою і фанатичної ненависті до
всього чужого, не
мусульманського».
З мовознавчих праць назвемо
«Древнекиевский говор», «Українська мова,
звідкіля
вона взялася і як розвивалася», «Нарис історії українського правопису до 1927
року». Він доводив, зокрема, що мовою древнього Києва була давня українська
мова. А. Кримському належить чималий поетичний і прозовий доробок — три
частини
екзотичної поезії «Пальмове гілля», численні переклади з Омара
Хайяма,
Гафіза, поетів монгольського лихоліття, ліричної поезії XV віку.
Цілком
по-сучасному, скажімо, звучать рядки з поезій Абуль-Аля
Маарійського
(ХІ ст.)
Найбільш серйозний вплив на становлення
політичного світогляду молодого А.Кримського справила творчість М.Драгоманова,
особливо його праця "Чудацькі думки про українську національну
справу", котра "розбурхала його патріотизм". В цій останній
учений знайшов багато відповідей на питання щодо існування української нації та
її перспектив. Під її впливом А.Кримський написав: "Тепер я ніколи не
зверну з української стежки; чужинець зроду, я вже вічно буду українцем. Я дуже
виразно бачу свою святу ідею, і хоч би геть усі її люде поклоняються їй таки ж,
зрадили її або перекрутили, я вже не зважатиму на їх і розумітиму українську
ідею, як розумію тепер". Прикро, що він і його побратими по українській
справі — М.Грушевський, С. Єфремов, М. Скрипник не знаходили спільної мови
(одвічна українська біда!), про що Соломія Павличко писала: «Кримський і
Грушевський були
героями,
інтриганами й жертвами одночасно. Вони обидва програли як один
одному,
так і могутнішій за них силі».
РОЗДІЛ
5. Світова велич Агатангела Кримського
У 1898 році,
повернувшись з відрядження, Кримський працював у Лазаревському інституті. Там
він викладав курси семітських мов, вів курс перекладу з російської на арабську
і навпаки, вивчення Корану, читав лекції з історії арабської літератури. З 1901
року Кримський очолював кафедру арабської лінгвістики, став професором
арабської літератури, а в 1903 році став професором історії мусульманського
Сходу. За період викладання в Лазаревському інституті східних мов вчений видав
багато академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про
Коран, мусульманство, курси історії літератури арабів, персів і турків. Тільки
в Лазаревському інституті східних мов Агатангел Кримський видав 26 томів
наукових праць, тисячі статей.
У тридцять років
професор Кримський став широко знаним ученим, за яким буквально полювали
провідні наукові центри не тільки Російської імперії. Поліглот, який з
дивовижною легкістю оволодів понад шістдесятьма мовами. Вчений-енциклопедист
Агатангел Кримський виступав, як історик, письменник і літературознавець,
театрознавець, мовознавець, фольклорист і етнограф. Слід відмітити, що все
підготовлене ним відзначалося капітальністю, науковою глибиною, сумлінністю.
Леся Українка йому писала: «Я люблю Ваші наукові твори… Я люблю їх стиль, їх
тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі?.. Такий колорит я
тільки на Акрополі бачила!» 29 років вчений Кримський працював і творив у
Москві, хоч весь час був душею в Україні. Влітку 1917 року був відряджений
Російською академією наук до Трапезунда (Туреччина) окупованою російською
армією зі спеціальною місією забезпечити охорону місцевих пам’яток історії та
культури. Там вчений співробітничав з арабськими
науковими часописами, зокрема з філологічним журналом «Ал-Машрік». Працював
Кримський в арабських рукописних сховищах й бібліотеках, зокрема в Бейруті.
Кримський глибоко вникав у творення науки
вільної України. Це він разом з В.І. Вернадським та М.П. Василенком у 1918 році
стали організаторами Української академії наук. Вчений протягом перших десяти
років був незмінним секретарем УАН. Це
наш земляк вимушено очолював Академію під час частої зміни її керівників. Він
успішно виконував функції директора інституту української наукової мови ВУАН (з
1921 року керував історико-філологічним відділом Академії, головував у комісіях
зі створення словника живої української мови, з історії української мови,
діалектичній комісії, працював професором Київського університету, керував
кабінетом ірано-арабської філології. Кримський був одним з головних
організаторів науково-дослідної роботи в Академії. У вченого багато часу
забирали адміністративна діяльність в Академії, участь у роботі багатьох
інститутів, які вели роботу з історії, мовознавства, української літератури та
викладацької роботи на кафедрі всесвітньої історії Київського університету.
Звичайно, робота в Києві була менш продуктивною у порівнянні з московським
періодом.
Агатангел Юхимович в
київський період наукової діяльності більше відводив часу тюркології. Він видав
кілька праць з історії Туреччини та її літератури. У 1927 році він випустив
книжку «Історія Туреччини та її письменства», де дослідив творчість
письменників і поетів з біографічними відомостями про авторів. У 1929 році
Кримський видав «Історію Туреччини», починаючи від сельджуків у Малій Азії і
закінчуючи Сулейманом Пишним.
Вчений працював по 18 годин на добу.
Важко йому було працювати в період громадянської війни і після неї. Та всі ці
труднощі Кримський переборював.
Найтяжчими для нього були трагічні 1928-1929 роки, а ще жахливішими були
тридцяті, коли розпочалася ліквідація українознавства, як науки і як бази
національної культури. У нестерпних умовах наш земляк вимушений був залишити
головування історико-філологічним відділом академії. Пізніше були ліквідовані
всі сходознавчі установи, які плекав Кримський, і його гордість –
історико-філологічний відділ.
Уже у 1930 році він
випустив останню працю «Тюрки, їх мова та література». У цій книжці, яка стала короткою
енциклопедією, є відомості про тюркомовні народи, характеризується їх мова,
аналізується література про східні і європейські мови, про тюркські мови. Кримський
переклав ряд творів Т.Г. Шевченка турецькою мовою та присвятив кілька статей
творчій спадщині Великого Кобзаря.
З підірваним здоров’ям, напівсліпий А.
Кримський продовжував невтомно працювати аж до початку 1930-х років. Після
процесу у справі «Спілки визволення України» він був усунутий з усіх
академічних посад та науково-викладацької роботи. Вважають, що Кримський не був
арештований через те, що його помічник Левченко (був у Кримського читцем і
секретарем) не дав даних про свого керівника. Саме тоді всесвітньо відомий
вчений потрапляє в розряд переслідуваних і брутально принижених. Він не
піблікується, але продовжує працювати. До кінця 1930-их років вчений жив у
скруті. У 1935 році його секретаркою
стала Н. Полонська-Василенко. Це сприяло Агатангелу Юхимовичу написати низку
нових книг, а це – «Історія хозар». Лише у
1936-1937 роках в
Інституті мовознавства АН УРСР
ім. О. Потебні пригадали про його
існування. Викладати ще не дозволяли, але почали надсилати до вченого
аспірантів. Певні зміни відбулися тільки у 1939 році після приєднання Західної
України. Якраз у цей період академік знадобився владі. Його, як корифея
української радянської науки, послали до визволених земель. Коли у Львові
почали створюватися наукові установи, Кримський поїхав до Львова, де виступав з
доповідями, спогадами, вселяв надію на розвиток української науки. І 23 липня
1940 року йому було присвоєно почесне звання заслужений діяч науки УРСР, а 22
червня того ж року академіка було
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Напочатку червня 1941
року Агатангел Юхимович повернувся із Львова з сесії Академії наук. Зі своїм
прийомним сином Василем він поїхав до Ялти, де його застала війна. Вчений
поспішив із Криму до Звенигородки, щоб там перебути літо. Його турбувала доля
численних рукописів, залишених у Києві. У червні 1941 року почалася поспішна
евакуація цінностей та установ. На початку липня – було евакуйовано Академію
наук до Уфи.
Максим Горський називав Агатангела
Кримського «лицарем героїчної праці». Іван Франко писав про академіка:
«Філолог, із фаху орієнталіст, із замилуванням він виявив себе
високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем». Журналіст Іван Ільєнко
виявив у карній справі № 148001, заведеній на А.Ю. Кримського, вражаючий за
своїм змістом факт: видатний вчений зі світовим ім’ям, лінгвіст-політолог допитувався
напівграмотним енкеведистом, який не володів жодною мовою, й уважно перечитуючи
протоколи допитів, виправляв найелементарніші граматичні помилки, допущені
слідчим. «Трагізм усього цього в тому, – слушно резюмує І. Ільєнко, – що це не
поодинокий випадок, а масова практика людоловів для ненаситного ГУЛАГу, питома
риса шаленіючого впродовж тридцятого року геноциду Розуму».
Видатний філолог і
сходознавець Агатангел Кримський у праці "Історія Туреччини", яка
донині залишається майже єдиним ґрунтовним дослідженням не тільки турецької
історії, але й звичаїв, що видана українською мовою і може послуговувати за
джерело при вивченні українцями Туреччини, так описав можливий життєвий шлях
української бранки: "Діставшись до гарему значного достойника, українська
бранка, через свою українську вдачу, через тую силу волі і характеру, яку
взагалі має українське жіноцтво, легко могла не тільки прихилити до себе душу
свого пана-чоловіка, але й взяти над ним певну силу. Могла вона таким чином
здобути і політичний вплив, а надто коли вона зрікалася православної віри та й,
кажучи словами козацької думи, "потурчилася, побусурменилася, для розкоші
турецької, для лакомства нещасного". Тип такої українки, що добилася в
Туреччині високого становища, увіковічнила поезія українських кобзарів у думі
"Про дівку-бранку, Марусю попівну-Богуславку", яка на Великдень
звільнила 700 козаків з неволі".
Завдяки своїй феноменальній пам’яті Кримський
був винятковим ерудитом і
часто
скаржився знайомим, що «не може нічого забути». Фізично немічний,
хворобливий,
майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він,
проте,
мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на
мистецтві,
знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і
дуже
любив музику.
Він
був людиною самотньою, нещасливою в особистому житті, мав проблеми з
нервами.
Як і в багатьох геніальних людей, у нього були
психо-неврастенічні
відхилення, депресії. Сам визнавав: «Я слабий на
нерви,
але я головою здоровий і не психопат».
Незвичайна
поява серед українців, незвична своєю енергією, пристрасною
любов’ю
до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел
Кримський.
Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе
високоталановитим
поетом, дуже оригінальним повістярем. Жоден із нових істориків Османської
імперії не мав такої ерудиції, як Агатангел Кримський.
ВИСНОВКИ
Агатангел
Кримський був учений надзвичайного обдаровання і широти
наукового
діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний
фах:
орієнталіст, знавець великої кількості мов, історик Сходу, він був водночас
одним з найкращих знавців української мови та літератури, белетрист, автор
популярного
роману «Андрій Лаговський» та збірки екзотичних ліричних
поезій
«Пальмове гілля».
Історик є класичним прикладом українського
вченого і громадського діяча, який пов’язав
свій життєвий шлях з національним відродженням рідного народу.
На прикладі Агатангела Юхимовича варто
учитись подвижницькому служінню Україні, своєму народові, його тисячолітній
культурі.
Хочеться сподіватися, що на стіл нашого
сучасного читача, який цікавиться українською минувшістю, потраплять нові книги
з грандіозного творчого доробку А. Кримського і його перо послужить не лише
розширенню і поглибленню знань молоді, а й
вихованню її в дусі національної самосвідомості.
Матеріали даного дослідження можна
використати під час написання курсових робіт, рефератів, а також для проведення
семінарів у загальноосвітніх навчальних закладах.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Веркалець М. Не
зраджу тебе,
Україно (Велетень науки Агатангел.
Кримський) // Освіта.
— 1994.
2. Геник С. 150 великих українців. — Івано-Франківськ: Лілея- НВ, 2001. — С. 112-113.
3. Губарь А. Трагедия
ученого с мировым именем // Голос Крыма. - 15 октября 1999. - С. 5.
4. Іванченко Раїса.
Історія без міфів. - К., 1996. - С. 239.
5. Кримський А. Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1965.
6. Кримський Агатангел
Юхимович / Довідник з історії України. Вид. 2-е. — К.: Ґенеза, 2001. — С. 373.
7. Кримський А. Ю. Твори
в п'яти томах. - Т. 1. - К., 1972. - С. 136.
8. Шаров І. Вчені України:100
видатних імен. – К.: АртЕк, 2006. – С. 196 - 201
