Голодомор 1932-1933 років

Роботу виконала

Чижевська І.В.

учениця 11 класу

Кащенецької ЗОШ І-ІІІ ст..

Науковий керівник

вчитель історії

Семенюк Б.А.

ВСТУП  

В останні роки ми говоримо про так звані „білі плями” в історії нашої країни. При ближчому розгляді, уважному вивченні багато з цих „плям” виявляються чорними і навіть кривавими. Одна з них – історія колективізації по-сталінськи і штучний голод 1933 р. Обидві події привели до величезних жертв, до глибочезних деформацій у розвитку країни, в свідомості трудящих мас. Старанно приховувана трагічна сторінка історії українського народу відкрилась перед нами. Тоталітарний режим за одну тільки згадку про голод 1933 нещадно карав, кваліфікуючи це як поширення наклепу про радянську владу. Всіляко витруювалась із свідомості пам’ять про безневинно загиблих. Навіть надгробків немає над братськими могилами. Щоб не залишилося пам’яті. Тому в процесі вивчення історії в школі, я вирішила глибше вивчити причини і наслідки голоду 1932-1933 років для України і рідної місцевості, що й послугувало написанню цієї роботи.

Розділ 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ГОЛОДУ

У 1931 р. В УСРР було заготовлено 440 млн. Пудів хліба, тобто на 37 млн. Пудів менше, ніж у попередньому. Селянський сектор недовиконав план, але порівняно з попереднім роком із нього було вичавлено на 2,5 млн. пудів більше. Хлібозаготівлі знову продовжувалися до пізньої весни наступного року, поки в районах не залишилося жодних продовольчих і фуражних  запасів.

  Коли на селі переважали індивідуальні господарства, держава могла тиснути лише по лінії хлібозаготівель. Коли ж селян зігнали в колгоспи і врожай стали прямо з полів транспортувати машинами МТС на елеватори і зсипні пункти, тиск держави поширився й на початкову фазу сільськогосподарського виробництва – посівну кампанію. Щоб зібрати для держави якнайбільше, треба було й посіяти якнайбільше. Який це мало вигляд, показує доповідь наркома земельних справ УСРР О.Триліського на червневому (1931 р.)пленумі ЦК КП(б)У: ”Порівняно з минулим роком ми почали сіяти на місяць пізніше, засів ще триває. Зокрема на Поліссі, на Правобережжі ганебно відстають. На 15 червня засіяно 18 млн. гектарів. З тим, що засіяно восени, буде 28,8 млн. Минулого року збиральна площа становила 26,7 млн. Порівняно зі станом засіву 1913 р. Маємо більше на 6 млн. гектарів, тобто на 25%.Цього року вже затверджено план навесні в 19 млн., а на рік – 30 млн. Ми розуміємо, що це надзвичайно напружений план. Щоб виконати його треба не тільки розорати всі толоки, а й провести розкорчовування”.

  Вимушені виконувати сталінські директиви, місцеві власті нерідко заплутували облік посівних площ або подавали відомості про „статистичні засіви”. Та найбільший опір чинили самі колгоспники. По-перше, вони не могли виконувати велетенські обсяги робіт охлялими кіньми. Система МТС тільки створювалась і на початку 30-х рр.. ще не могла взяти на себе тягаря основних робіт. По-друге, вони не мали бажання працювати на державу, яка відмовлялася платити за працю. Адже майже все, що вирощувалося в громадському господарстві, треба було здавати за рознарядками – основною і додатковими, які надходили доти, поки хоч щось залишалось в колгоспних коморах.

  Через півтора року, коли викликана недолугою політикою Кремля криза колгоспного ладу стала катастрофічною, проблему сівби порушив С.Косіор. У жовтні 1932р. Він казав: „Чому так погано сіють у цьому році? Ви на це питання можете почути стереотипні, не дуже дотепні пояснення: погода суха, тягла нема тощо. Звичайно, були труднощі. Ми не можемо цього заперечувати. Та хіба основна причина полягає в цьому? Коріння ускладнень у тому, що ми мали величезний опір сівбі з боку колгоспів, не кажучи вже про індивідуальника, і це зовсім не важко намацати, в тому ж Степу. Там є колосальні масиви, що належать колгоспам, навіть радгоспам, яких протягом кількох років не торкалася людська рука. Ми ліквідуємо куркульство, земля звільняється, ми розігнали рештки заможних господарств. Усе це -навантаження на колгоспи. Вони мають дуже велике навантаження, і при тому несталому стані, який був минулого року, який є тепер, ми маємо пряме прагнення ухилитись від того, щоб засіяти цю землю. Але ми не можемо не посіяти, тому що у нас немає хліба. Адже при нашому рівні врожайності нас рятує збереження посівної площі”.

  Чому це раптом благодатні українські чорноземи стали неродючими, і то саме тоді, коли народився колгоспний лад? Відповідь знаходимо в тезах відомого фахівця з визначення врожайності А. Сліпанського, представлених у ЦК КП(б)У: в1930 і 1931 роках в Україні через забур’яненість полів загинуло до 40% врожаю. Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства

 Громадське господарство потрапило в зачароване коло: щоб мати більше хліба при низькій врожайності, треба було забезпечувати значні посівні площі; в результаті розширення планів на засів не вистачало ні сил на агротехнічні роботи ні бажання їх здійснювати.

  Жнива складалися з трьох операцій: косовиці, обмолоту, вивозу зерна з поля. Проблема полягала в тому, як організувати їх: поелементно чи так званим „конвеєром”? Якщо спочатку налягали на косовицю, то за великої площі засіву не встигали з обмолотом скошеного хліба, і валки довго лежали в полі, потрапляючи під дощі. Сподіватися на добру погоду було неможливо, тому що збільшений план затягував посівну кампанію до кінця червня. Відповідно зсувалися на осінні місяці строки достигання зерна. Якщо налягали на обмолот скошеної частини, то не встигали з косовицею на всій площі засіву, і нескошене, але достигле зерно починало обсипатися.

  Пізніше було прийняте соломонове рішення: „Організувати в колгоспах і радгоспах скиртування хліба за обов’язкової умови одночасного обмолоту та відвантаження хліба”. Своєчасно скошений і заскиртований хліб міг тривалий час зберігатися в полі, чекаючи обмолоту. У постанові вимагалося встановити найсуворіший облік врожаю, організувати згрібання колосків тощо.

  На ІІІ партконференції, яка відкрилася у Харкові 6 липня, у присутності найближчих поплічників Сталіна – Л. Кагановича і В.Молотова керівники України називали цифри втрат, яких зазнало, на їхню думку, сільське господарство України у минулому році, щоб показати масштаби кризи і добитися меншого хлібозаготівельного плану з урожаю1932 р. За оцінкою С.Косіора, втрати склали від120 до 150 млн пудів. О.Шліхтер назвав цифру 150, а М.Скрипник – до 200 млн. пудів. Немає сумніву, що справжні цифри були значно вищими.

  У розмові з полковником Робінсом у травні 1933 р. На пряме запитання „Чи правда, що збирання врожаю  торік пройшло незадовільно?” Сталін відповів ухильно: „Торік збирання пройшло менш задовільно, ніж позаторік”

  У1932 р. В УСРР було заскиртовано вдвічі більше хліба, ніж у попередньому. В результаті втрати від осипання зменшились. Однак тривале перебування хліба у скиртах викликало масове розмноження гризунів. Що гірше – сказати важко.

  З ховрахами конкурували люди. Щоб залишити щось з урожаю для себе, колгоспники на жнивах переобладнували молотарки так, щоб зерно частково йшло в солому й полову. Адже колгоспам залишали тільки ці озадки. При повторному обмолоті взимку або навесні селяни збирали приховане зерно і дотягували до наступних жнив.

  За день до відкриття ІІІ Всеукраїнської партконференції Сталін і Молотов підписали вже згадувану постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) „Про збиральну кампанію 1932 р.”. Нею передбачалося видавати колгоспникам як аванс на трудодні від 10 до 15 відсотків фактично намолоченого зерна. „Кожен колгоспник, що працює, з першого вимолоту матиме хліб”, - заявив С Косіор на конференції, підкреслюючи цим самим якісну відмінність нової збиральної кампанії від жнив двох попередніх років.

Розділ 2.ПОЛІТИКА БІЛЬШОВИКІВ ПІД ЧАС ГОЛОДУ В УКРАЇНІ

  Одночасно з калачем у вигляді авансування Сталін підготував для селян України і Росії бич. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили ініційовану ним постанову „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та про зміцнення громадської власності”, так званий „закон про п’ять колосків” Згідно з нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом , а за пом’якшуючих обставин” – позбавленням волі на строк не менше 10 років. За пів кишені зерна, принесеного з поля голодній сім’ї, колгоспник діставав строк у концтаборі.

  Незабаром з’явився закон „про боротьбу з спекуляцією”, який передбачав  ув’язнення до 5-10 років у концтаборах для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти в містах

    На початок 1933 р. за неповних 5 місяців за цим законом було засуджено 54 654особи, з них 21110 до смертної кари.

  На ІІІ партконференції Молотов повідомив, що РНК СРСР встановили Україні план з урожаю 1932 р. В обсязі 356 млн пудів у селянському секторі. Хоч новий план на 40 млн пудів зменшувався проти попереднього, він був явно не під силу занепадаючому сільському господарству.

  Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. Пішли важче, ніж будь-коли. Від червня до жовтня з колгоспів та індивідуальних господарів вдалося вичавити тільки 136 млн пудів хліба. За станом на 5 жовтня з 23270 колгоспів тільки 1403 виконали річний план.

  Скрізь селяни адекватно реагували на спроби Кремля змісити їх працювати безплатно. Настало протверезіння після ейфорії1930р., коли держава отримала від села небачену кількість зерна і тут же вивезла його за кордон, щоб мати змогу платити за устаткування для новобудов. Тепер кожен мільйон пудів хліба доводилось завойовувати. Внаслідок вичерпання централізованих продовольчих запасів зменшилися і без того мізерні норми постачання робітників по картках. Населення малих міст нечорноземної зони Росії було зняте з централізованого постачання, що викликало голод. Зафрахтовані кораблі простоювали в портах, бо держава не мала зерна, щоб їх завантажити. Чергові виплати по короткострокових кредитах, наданих при купівлі устаткування у зарубіжних фірм, доводилося забезпечувати за рахунок продажу національних цінностей на аукціонах.

  У такій ситуації Сталін направив в основні хлібовиробні регіони СРСР хлібозаготівельні комісії з надзвичайними повноваженнями на чолі з найближчими співробітниками. П.Постишев поїхав у Поволжя, Л.Каганович – на Північний Кавказ, В.Молотов – на Україну.

  30 жовтня 1932 року Молотов з’явився у Харкові на засіданні політбюро і повідомив, щоці ВКП(б) вдруге зменшив план на70 млн пудів. Зменшений план вимагалося виконати негайно.

  Крадіжки зерна при збиранні ні для кого не були секретом. Тому керівники Кремля були переконані або робили вигляд, що більша частина врожаю 1932 р. Не загинула у полі, а розкрадена.

  Під диктовку Молотова 18 листопада 1932 р. Була ухвалена постанова „Про заходи щодо посилення хлібозаготівель”. Місцева влада зобов’язувалася організувати вилучення у колгоспів, одноосібників і робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці і обмолоту. Виявити розкрадений хліб можна було лише шляхом обшуку. Якщо хліба під час обшуку не знаходили, на боржників накладалися натуральні штрафи. У згаданих постановах ішлося тільки про натуральні штрафи м’ясом, салом і картоплею. У численних спогадах, опублікованих протягом останніх 15 років, свідки голоду розповідали, що під час обшуків забирали все підряд – крупи, буряки, капусту, квасолю, цибулю, фруктову сушню тощо. Обшуки спочатку були епізодичними, а після новорічної телеграми Сталіна, стали систематичними і охопили всю територію республіки.

  У телеграмі від 1 січня 1933 р ., оформленій як постанова ЦК ВКП(б), Сталін запропонував оповістити через сільради всіх колгоспників та одноосібників, що вони зобов’язані здати державі весь прихований хліб. Селянам, які проігнорували постанову він погрожував карами. Щоб визначити тих, хто його проігнорував потрібні були обшуки. Під час обшуків зерно могли знайти, і тоді селяни підпадали під дію закону від 7 серпня 1932 р. Які дії передбачалися у випадку, коли хліба не знаходили, у телеграмі не згадувалося. Але селяни знали, що з листопада 1932 року на тих боржників, у кого під час обшуків хліба не знаходили, накладалися натуральні штрафи.

  Результатом хлібозаготівель урожаю 1931 р. У першій половині 1932 р. в 44 районах УСРР став повальний голод із численними смертельними випадками, який припинився тільки влітку, з новим урожаєм. Кількість жертв цього голоду оцінюється приблизною цифрою в 150 тис осіб. Але заготівельники вилучали у другій половині 1931 і в першій половині1932рр. тільки хліб, і від голоду гинули власники слабких господарств. У добре поставлених садибах люди виживали за рахунок іншого продовольства, яким запасалися до нового урожаю.

  Якщо не зернове продовольство в порядку натуральних штрафів конфіскували за борги, гинули всі селяни, а не тільки біднота. Купити їжу на сільських ринках було неможливо – хто б міг її продавати? Кооперативні крамниці отоварювали тільки тих, хто виконав хлібозаготівельний план. У місті магазини перетворилися на  розподільники, які обслуговували тільки власників продовольчих карток. Система магазинів „Торгівля з іноземцями” у містах навіть зросла після того, як СРСР відмовився від послуг іноземних фахівців і робітників. Тепер вона викачувала у голодуючого населення, яке не охоплювалося картковою системою постачання, валюту і сімейні коштовності, але ті магазини мало кого порятували від голодної смерті.

  Під керівництвом чекістів і уповноважених по хлібозаготівлях обшуки в кожному селі проводили місцеві члени комітетів незаможних селян. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія вилучила в колгоспах 73,2 млн пудів хліба, серед одноосібників – т13,8 млн пудів, а загалом у селянському секторі – 87 млн пудів. У радгоспів було взято 17,6 млн пудів.

  Легенда про „підземні міста” з пшениці вмерла разом із суцільними обшуками. В Архіві СБУ є документ, в якому повідомляється: органи ДПУ і міліції за період з 1 грудня до 25 січня знайшли 14956 ям, 621 „чорний амбар” і 1359 інших сховків, з яких було вилучено 1718500 пудів зерно хліба. В цю кількість входив хліб, знайдений в озадках, тобто прихований колективно, а також виявлений у перекупників.

  На той час на нижньому рівні рядові бригади активістів, які в Україні прозвали „буксирними бригадами”, часто мало чим відрізнялися від банд головорізів. Їхньою звичною методою було побиття людей. Ці бригади складалися з таких осіб: одного члена виконкому сільради або просто будь-якого члена сільради, двох-трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи, а під час канікул і кілька учнів. У1931 р. ще траплялися випадки, коли знаходили приховане зерно. У1932 р. не було жодного.

З колективної комори вивезли все зерно, забирали все і в господарствах, але план хлібозаготівлі не виконали. Тоді представники з району почали забирати зерно, яке селяни отримали на трудодні. До лютого 1933 року селяни ще трималися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх птахів, собак. А тоді почалося страшне – голодна смерть. Спочатку вмирали люди похилого віку, за ними пішли діти... Масова смерть розійшлася весною 33-го, коли стало тепло, наросло листя на деревах, підбилися трави. Від споживання листя дерев люди труїлися. А коли почали набиратися в колоски жито і пшениця, геть знесилені селяни добиралися до посівів,  зривали колоски та тут же й жували їх. Нещасних порушників ловили, судили... Люди вмирали тихо, ніхто не плакав.”

  Отже, зерно виявлене при обшуках, які супроводжувалося конфіскацією всього не зернового продовольства становило зовсім незначну частку в обсязі заготівель. Фактично держава відібрала у селян весь амбарний урожай 1932р. Види на врожай, на основі яких був розрахований хлібозаготівельний план, залишилися тільки видами. Ніхто не розікрав урожай, просто  його більша частина була втрачена внаслідок небажання селянства  працювати на державу безплатно.

  Навесні 1933 р. колгоспам була виділена продуктова позичка для годування тих, хто працював у громадському господарстві.  Так селян привчали добросовісно працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину відібраного раніше зерна. Тих, хто не міг працювати внаслідок виснаження, не годували. З метою налагодження життя у враженій голодом сільській місцевості були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури – політвідділи МТС і радгоспів.

  Сталін та його оточення не переживали з приводу загибелі мільйонів селян, які своєю смертю довели необґрунтованість звинувачень у крадіжках хліба. Голод вони оцінювали як корисний засіб викорінення приватновласницьких настроїв і привчання колгоспників до колективної праці. Секретар ЦК КП(б)У Хатаєвич доповідав 3 березня 1933 р. своєму начальству: „Відчувається витвереження після того розгулу й загострення власницьких, дрібнобуржуазних прагнень, які переживала більшість колгоспників під час  минулих хлібозаготівель. Серед більшості тих колгоспників, які ще зовсім недавно тягали і крали колгоспний хліб, ставилися байдуже до колгоспного майна, не хотіли чесно працювати у колгоспному виробництві, помічається, що вони все більше усвідомлюють необхідність чесно і старанно працювати для колгоспу”. Йому належать слова: „Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!”

  До голоду Сталін ставився як до неіснуючого явища. У стенографічних звітах пленумів, у протоколах політбюро слово „голод” навіть не згадувалося. Конкретні заходи компартійно-радянських органів, пов’язані з голодом, проходили в документації через „особливі теки”. Спочатку сільські Ради зі своєї ініціативи вели облік померлих від голоду. Та з 1 грудня 1932 р. ОГПУ вирішило слідкувати за вимиранням України самостійно. Для дотримання таємності розробили особливий шифр: „За ... п’ятиденку ... місяця ... по ... району заготовлено ... голів худоби. Хворіють ящуром ... голів”. Під „головами худоби” належало розуміти число померлих, під „хворіють ящуром” – випадки людоїдства. Певна річ, ніхто не боявся розголошення відомої всім інформації. У заборони Сталіна був інший смисл: тема голоду не підлягала  відкритому обговоренню на будь-яких, навіть закритих партійних зборах або на пленумах партійних комітетів. Цієї заборони КПРС додержувалася аж до грудня 1987 р.

  У січні 1933 р. Сталін заявляв з трибуни об’єднаного пленуму, що матеріальне становище робітників та селян поліпшується з року в рік. Він погодився лише на визнання „ харчових труднощів у деяких колгоспах”. А в промові на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого, коли велетенські масштаби голоду цілком окреслилися, генсек  заспокійливо заявляв: „В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою”.

    В уряді України з диявольською статистикою були знайомі лише Косіор, Постишев, Хамаєвич та голова ГПУ Галицький. У березні 1933 року Сталін першому секретареві Українського ЦК Постишеву в присутності Молотова, Кагановича і Ягоди давав настанови, як далі вести удушення України: „Ти, Павлуша, призначений нами туди в ролі ГЛАВГОЛА і цією зброєю зробив більше, ніж Семен кількома кінними арміями, Стасік трохи розгубився, а в тебе рука залізна, на тих слизняків (Чубар, Петровський) не звертай уваги.”

0-ОГПУ веде облік худоби тільки до 15 квітня 1933 року. Кількість жертв за 4,5 місяці склала 2 млн 420 тис. 100душ. Кількість випадків людоїдства – 2500. А скільки їх було насправді? Істинного числа жертв не знав ніхто. А ще було знищено Більш-менш об’єктивне джерело  статистики – перепис населення (січень 1937 р.), яке показало зниження населення в Україні на 15 млн осіб. Учасників перепису було репресовано А керівників програми перепису було розстріляно. Щодо України називаються цифри від 3 до 12млн душ. Найстрашніше те, що в Україні були значні запаси зерна і Сталін міг надати продовольчу допомогу Україні, але організовувати допомогу голодуючим було суворо заборонено. Запаси зерна в Україні були б іще більшими, якби уряд не збільшив вивезення зерна за кордон до 4,8 млн тон у 1930році і до 5,2 млн тон у 1931 році. В Україні теж були запаси зерна, а в деяких містах воно зберігалося просто неба, псувалося та гнило, але озброєна охорона не дозволяла селянам брати його. Роберт Конквест відзначає, що кількість загиблих у війні Сталіна проти селян в одній-єдиній країні була більшою, ніж загальна кількість загиблих в усіх країнах, що брали участь у Першій світовій війні.

Додаток 1.

Розділ 3.ГОЛОД В УКРАЇНІ ОЧИМА ІНОЗЕМЦІВ

Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. А, виявляється, такі „сліпі” були. І ці „сліпі” свідомо дезорієнтували з відома радянського керівництва світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає.  Мова, зокрема, йде про відомого журналіста Дуранте. ”При помочі своїх земляків і москалів він їздив по селах України, які було завалено тисячами не похованих трупів. Але у своєму звіті він описав квітучу Україну і заперечував кимсь вигаданий голод. За цю злочинну працю він одержує найвищу журналістську нагороду світу.” – пише один з ветеранів УПА Ю.Борець-Чумак у книзі спогадів. Хоч деякі газети на Заході повідомляли громадськість про голод, тут теж замовчувались його масштаби.  Завіса мовчання над конаючим українським селом звела нанівець усі спроби допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про жахливий голод із численними жертвами в Радянському Союзі. Радянська влада не шкодувала коштів, щоб приховати наслідки голоду від іноземців, які інколи проникали через „залізну завісу”.( Додаток 2.)

        Особливого клопоту місцевим властям і працівникам ДПУ, які повинні були створювати „потьомкінські села”, завдала поїздка відомого французького політика Е.Ерріо – голови комітету в закордонних справах палати депутатів, колишнього прем’єр-міністра. Програму візиту склали з урахуванням побажань високого гостя побувати в Україні й на Північному Кавказі, які постраждали, як він чув, найбільше. 26 серпня Ерріо прибув в Одесу пароплавом, через день опинився в Києві, згодом у Харкові й на Дніпробуді, всюди оглядав, що хотів, зустрічався із сотнями людей. 31 серпня з Ростова-на-Дону Ерріо виїхав до Москви, не помітивши жодних ознак того, що оглянута ним місцевість пережила тяжкий голод. Витрачені на супровід Ерріо велетенські кошти стали для Сталіна значним політичним капіталом. 13 вересня газета „Правда” надрукувала зроблену в Ризі заяву Ерріо журналістам, в якій категорично спростовувалися „брехливі вигадки буржуазної преси про голод у Радянському Союзі”. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, світило західноєвропейської культури Джордж Бернард Шоу повертався захоплено розповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян.

  Смертність від голоду спалахнула вже в перший місяць роботи молотовської комісії. Починаючи з весни 1933 р. вона стала масовою Майже всюди органи ДПУ реєстрували випадки людожерства і трупоїдства. Прагнучи врятувати дітей, селяни везли їх у міста і залишали їх в установах, лікарнях, на вулицях. Саме вони найчастіше ставали жертвами канібалів. (Додаток 3.)

            

 Розділ 4.ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ МІГРАЦІЙ ГОЛОДУЮЧОГО НАСЕЛЕННЯ

  У грудні 1932 р. в СРСР була запроваджена система внутрішніх паспортів, але тільки для населення міст та новобудов. Селяни своїм безпаспортним статусом примусово прив’язувалися до землі, як це мало місце до реформи1861 р.

Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки чи в міста, були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Майже 90 районів, що заносилися за вказівкою Молотова „на чорну дошку”, тобто потрапляли в число боржників, були оточені. Ніхто звідти не міг виїхати. Туди ж не завозилися ніякі види продовольства. Це було щось на зразок „гетто” для українців, на кшталт влаштованих нацистами „гетто” для євреїв у роки Другої світової війни. Але якщо з „гетто” для євреїв була можливість його мешканцям хоча б інколи вирватися до міста, аби щось обміняти або купити на гроші чи цінності, які були у деяких його жителів, то з українських „гетто” завдяки молотовим, кагановичам, хатаєвичам, постишевим, галицьким і їм подібним вирватися було неможливою Чекісти не випускали нікого. Викидали з поїздів дітей, які якимось чином дісталися залізничних станцій і у „собачих будках” під вагонами або в тамбурах намагалися виїхати за межі вражених голодом районів. Прямо на ходу з тих же поїздів виштовхували людей, що купили на останні гроші продовольство і везли своїм голодним родичам. Продовольство при цьому конфісковувалося. А результати діяльності чекістів могли бачити всі, хто в цей період проїздив залізницею неподалік від голодуючих районів України. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії.(Додаток  4.)

     Саме в цей час Сталін їхав поїздом відпочивати на південь. Він не міг з вікна свого вагонна не бачити цієї картини, бо трупів було стільки, що їх не встигали прибирати. Побачивши це один з лікарів з оточення вождя, не витримав і звернувся до нього з такими словами: „Товаришу Сталін. У нас же є валюта, на яку можна закупити зерно і допомогти голодуючим”. На що Сталін спокійно відповів: „Пускай дохнут, они сабатируют!” Померлих було стільки, що ще один уповноважений Сталіна в Україні Мендель Хатаєвич розпорядився кидати всіх померлих від голоду у криниці, а потім засипати. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. За словами одного радянського автора, „першими помирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але часто перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє єство.

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло  з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства.

  Статистика органів ЗАЦС за 1933р. зареєструвала менше половини смертних випадків, тому що реєстратори теж гинули від голоду. Однак вона показує з усією відповідальністю, що в містах смертність відрізнялася від природної, а в селах була потворно високою. Національний зріз демографічної статистики у зіставленні зі зрізом по містах і селах незаперечно доводить, що люди гинули залежно від місця проживання, а не за національними ознаками. Але тут ідеться про те, що відбувалося в межах України.

  Якщо порівняти Україну з іншими регіонами СРСР, картина міняється. Це доводить просте зіставлення наслідків дій трьох надзвичайних комісій. У Поволжі забирали хліб, а не все продовольство. Масштаби смертності у цьому регіоні, який за територією майже дорівнював Україні в її кордонах до 1939 р., хоч поступався населенням, приблизно такі, як в УСРР після хлібозаготівель з урожаю 1931 р. Річ у тім, що в Поволжі, за винятком Республіки німців Поволжя, не застосовувалися натуральні штрафи.

   За даними перепису1926 р. на Північному Кавказі проживало понад 3 млн українців. Тільки в одному окрузі краю українці становили більшість населення – у Кубанському (62% населення). Кубань постраждала від голоду нарівні з УСРР, а в інших округах натуральні штрафи практично не застосовувалися.

   Чому ж Кремль за допомогою натуральних штрафів перетворив голод на голодомор із десятикратно  більшими жертвами тільки у двох регіонах, населення яких на  дві третини складалося з українців? Чому тільки проти УСРР і Кубані було спрямоване вістря терору, замасковане під хлібозаготівлі?

   Ситуація в усіх регіонах СРСР була однаково важкою, але не однаково небезпечною для Кремля. Українські селяни і кубанські козаки за попередні півтора десятиліття довели керівникам державної партії, що вони можуть бути небезпечними. Сталін же відповідав попереджувальними ударами на можливі у майбутньому виклики його владі. Він уже зрозумів на зламі 1932-1933 років, що неможливо далі ігнорувати матеріальну зацікавленість у колгоспному виробництві. Проте, бажаючи попередити політичні ускладнення в обох українських регіонах, Сталін скористався хлібозаготівлями, щоб ударити по найбільш вразливому місцю бунтівних українців – по їх продовольчих запасах. Охочих допомогти йому було чимало. Газети здіймали галас навколо кожної розритої ями з зерном, заявляючи про те, що українські куркулі приховали весь врожай, щоб голодом зірвати соціалістичну індустріалізацію. Члени комнезамів були готові разом з прийшлими чекістами конфіскувати продовольчі запаси своїх земляків, щоб урятуватися від голоду, який загрожував їм найбільше.

   Аналізуючи поодинокі факти, пов’язані з життям села в1930 – 1932 рр., ми нанизуємо їх на конструкцію, що не змінювалася, як здається, десятиліттями – колгоспний лад. Проте колгоспний лад у перші три роки існування був не схожий на знаний нами. Можна сказати навіть так: Колгоспний лад у тому вигляді, який він мав до початку 90-х років., народився після соціально-економічного катаклізму 1932 – 1933 рр., а саме – після реалізації постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 р. „Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами”.

Розділ 5.ЦІНА ГОЛОДУ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

   Постановою уряду від 19 січня 1933 р. держава визнала, що вирощена в колгоспі продукція належить не їй, а селянам. Визнавалося, що певна, заздалегідь зафіксована частка цієї продукції мусить надходити державі як податок. Вся інша продукція могла використовуватися колгоспниками на власний розсуд. Завдяки цьому в колгоспників створювалася зацікавленість у результатах колективного господарювання.

   Отже, український голодомор вплинув на формування радянської економіки, якою ми її знаємо. Повторний (після березня 1930 р.) відступ Сталіна у січні 1933 р. став можливим тільки після того, як він пересвідчився у безперспективності зусиль поставити колгоспників на коліна.

   Між продподатком 1921 р. і обов’язковими поставками 1933 р. існувала якісна розбіжність. Ленінський продподаток зберігав натуральну форму тільки до стабілізації грошового обігу. Надалі він набув грошової форми, й зібрані через бюджет кошти держава витрачала на вільному ринку, купуючи стільки зерна, скільки селяни могли продати за встановленими цінами. Сталінські поставки мали завжди натуральну форму. Між державою і одержавленими колгоспами ринкових відносин не виникало.

   Якщо шукати аналогії у минулому, то сталінські поставки ставили селян у становище кріпаків, тоді як „безрозмірна” праця 1919 – 1920 і 1929 – 1932 рр. робила їх рабами. Сталінський режим відмовився від цілковитого втілення в життя комуністичної доктрини, яка прирікала селян на рабську працю у примусово створених комунах.

   Колгоспний лад перетворив селян із господарів на найманих робітників. Однак він залишив певну, хоча й дуже обмежену, можливість для розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Запровадження матеріальної зацікавленості у колективному господарюванні було для держави значно вигіднішим, аніж відбирання всього вирощеного урожаю.

 

     

    У середньому за 1937 р. колгоспники отримали на трудодень по 3,5 кг зерна, тобто в 4, 4 рази більше, ніж у 1932 р.

Розділ 6.Голод в рідній місцевості

„Червоні мітли” – посланці партії – невблаганно вимітали селянські засіки. На сільських вулицях падали виснажені люди, а „червона мітла” продовжувала мести.

В результаті зловісна хмара голоду, підштовхувана урядом, насувалася на приречене подільське село. Уже в грудні 1932 року на Поділлі почали вмирати з голоду. З початком 1933 року голод у подільських селах, особливо у східних районах, посилився. Проте гостра коса голоду найбільше стяла людських голів навесні 1933 року. З районів, які входять до складу нинішньої Хмельницької області, особливо постраждали від голоду Деражнянський, Летичівський, Проскурівський, Солобковецький, Славутський, Чемеровецький райони.

На думку оперуповноважених ДПУ. На їхню думку, в окремих селах Поділля загинуло 10-12% населення

Села нашої місцевості належали до прикордонної зони, проте це не завадило населенню відчути на собі кістляві обійми голодомору. Ось як згадують ті часи наші очевидці.

Записано від Ситюк Надії. Народилася в селі Кащенцях. Тепер проживає в селі Ставищани.

  „ В 1932-1933 рр. Був голод і не було що їсти. Всі люди голодували. Не було чим орати, сіяти, косили все вручну. В деяких людей не було нічого тільки одне молоко. Багато односельців пухли і вмирали від голоду. Йшли до тих , хто мав ще хоч які-небудь припаси, просили в них хліба чи картоплину. Голодуючі наймалися в багачів за харч. Збирали гнилу картоплю, варили і їли. Зерно в людей забирали повністю, навіть не було чим посіяти. Яйця, м’ясо, молоко треба було здавати. Щодня  дорослі повинні були ходити на роботу. За неявку накладалися штрафи, примусово висилали за межі села. Часи були дуже важкі, але більшість мешканців вижило.”

   Розповідає про голодомор уродженка с. Сивки Палійчук Параска Трохимівна 1902 року народження.

   „У 1932 році у нас було трохи гороху і пуд жита, все це ми завезли на вітряк, щоб змолоти, але голова сільської ради забрала все навіть не спитавши чиє воно і відправила державі. Тяжкі були роки, - згадує Параска Трохимівна. – Ми не мали чого їсти, ходили по полях і шукали гнилу бараболю, приносили додому, терли додавали окріп і робили галушки. Влітку їли лободу, кропиву, квасець. У полі тоді збирали червону лободу на суп, тепер такої навіть не знайдеш. Ходили по насіння аж у Білогір’я. Хто мав, терли горох і пекли пиріжки, сковорідку змащували воском. Пізніше почали ходити в колгосп на роботу, там видавали обід: суп із шушавиці. А тих людей, які відмовлялися йти в колгосп, оббирали до нитки. Дорослі і діти пухли від голоду, але вимирали найбільше діти. Коли в нас з’явилася корова, жити стало легше.” Тоді Параска Трохимівна почала віддавати свій пайок Мартинюку Юрію, який не мав що їсти. Пізніше він їй подякував, насипав повну запаску грушок. Цим пайком він і врятувався від смерті. Син Параски Трохимівни, Палійчук Петро Іванович, згадує як він  знайшов білу моркву, такої смачної як у тому, 32-му, більше ніколи не їв.

   Ще очевидиця згадує вірш про ті часи:

Стань, Ленін, подивись

До чого ми дожились.

Яка біда чорна.

Довідки в млин не дають

Й поламали жорна.

 

Записано від Крищук Христини Петрівни 1912 року народження, яка мешкає в селі Кащенцях.

„ В нашому селі голод дав себе відчути, хоч голодували не всі. У голодний 33-й всі рятувались як тільки могли. Збирали гнилу картоплю, насіння бур’янів, жарили слимаків...

   Одного разу через двір Мисюка Легіна йшла Якимчук Марійка, сім’я якої була бідна, діти пухли від голоду. Жінка почула запах смаженої Картоплі і вирішила зайти попросити хоч лушпайок, але їй відмовили, сказали, що нічого нема. З відчаю жінка вирішила прийти вночі і спалити хату. І ось, коли вона вже йшла, то зачепилась за межу та й впала, а ще хтось налякав. Посиділа вона подумала: ”Хай краще ти йдеш на чужі руки, ніж я маю тебе палити. Може й справді нічого нема!”

   Христина Петрівна бачила, як Легін лежав у центрі села, під вербами біля криниці. Він плакав і просив їсти. І коли вона принесла йому кусок пирога з капустою, дуже дякував і, хотів цілувати руки.

   А сім’я Кривинчука Федора Яковича рятувалася тим, що мала трохи овець. Але сам хазяїн не міг їсти баранини, знесилився і помер з голоду.

Розповідь мешканки села Кащенці, Рачунь Ганни Андріївни, 1926 р.н.

   „Мені судилося народитися в час, коли старе трощили, ламали, а нового ще не побудували. Тоді мені було десь 6 років. Гостра дитяча пам’ять закарбувала все, що бачила, що чула і зараз, як в дзеркало дивлюсь в своє голодне дитинство. В нашій сім’ї крім мене було ще троє: брат Оксентій, мама і бабуня – мамина мама. Тато помер у 1928, тож нам приходились важко. Найтяжче було мамі, за кусень хліба вона продавала рушники, скатерки, полотно, все, що можна було продати. І тоді мама приносила з Ямполя від євреїв в торбині грис і ми тішилися, що будемо їсти пампушки.  Їли ще пампушки з просяної полови, яку відсівали з пшона. Це ще називали доброю їжею. Багато людей не мали й того.

   А ще податок. Де яка є копійчина йшла на його сплату. Бо коли не сплатиш, виводили з хліва останню худобину, виносили з хати все, що можна було винести. Єдиною розрадою в нашому житті була корівчина – годувальниця всієї сім’ї. Хоч молоко треба було здавати, але невелика часточка все ж залишалася.

   Всі з нетерпінням чекали весни. Я з братом ходила шукати кропиву, пшінку, щоб зварити борщу. Та й дні минали швидше , коли працювали в городі. На той час в нас було 80 сотих городу, а обсадити його було тяжко бо не хватало насіння. Восени ми раділи мізерному врожаєві, бо вже можна було зимувати, та й продати дещо. Але врожай доводилось ховати в землю, щоб не відібрала влада. А вони все ходили від хати до хати, шнуркували по клунях, по горищах, забирали людське добро.

   Біда не хотіла покидати людей. Разом з голодом людей мучили різні хвороби: скарлатина, дифтерія, тиф, кір.

     А були ще масові репресії, внаслідок яких пропало безвісти багато людей. Достатньо було слова проти влади і тебе забирали. Багатьох було розкуркулено, визнано ворогами народу, заслано в Сибір.

З розповіді жительки с. Сивки, Бондаренко Ганни Василівни 1915 року народження

    „Як і по всій країні, в нашому краї з 30-х Пол 33-ті роки був голодомор. Були сім’ї, які мали що їсти, але все таки більшість голодувало. Щоб вижити збирали гнилу картоплю, варили і їли. З луски пекли паляниці. А також харчувалися гичкою, кропивою, жолудями. Багато людей не витримували, помирали. Підлітків посилали з торбами, просити їжу по селах, але часто вони верталися без нічого. Люди тяжко працювали, ходили обдерті.”

Розповідь вела очевидиця, Шевченко Марія Степанівна(1923 р.н.)

   „Мені було 10 років. Ходила я в третій клас в селі Лісках. Ці роки були дуже важкими для нашої сім’ї. Нас було 5 душ: батько, мати, два брати і я. Їсти не було що. Влітку основний харч – борщ із квас цю, води і солі. Квасець збирали в полі. По бараболю ходили в сусіднє село Баймаки. Картопля там лежала в ямах, гнила і мерзла. Її розтирали в макітрі і пекли пампушки, правда, сковорідку не було чим мастити. Для цього терли в макітрі койдру, загортали в ганчірку і терли по сковороді. З ковдрою їли картоплю. Хліба не було , а які був, то коштував 100 рублів. А бувало, ще манку в хліб запікали. Коли дожидали весни, їли степір’я  цибулі, чекали доки виросте гичка. В сусіди Тодосі була яблуня, то мама підуть назбирають і несуть в Ямпіль на базар. Там продадуть їх і куплять стакан круп, то вже й маємо на тиждень на суп. Було так, що доводилось по два рази на день ходити в Ямпіль, а то й ще далі. В 33-му році я пішла в школу до Ставищан. Було прийду з школи додому, мати на буряках, батько з братом лежать опухлі з голоду, не було навіть кому води подати. Брат любив жартувати, коли мама прийдуть з буряків: „Мамо, вас не було, а ми води хочемо, ходимо круг криниці і іржемо”.  Брата не стало в жовтні (йому було тільки 18), а батька – в листопаді 33-го року. Тільки за той рік в селі вмерло 40 душ. Зимою не було що їсти, то мама занесли в Степанівну рядно, там його виміняли за три гилетки картоплі. Так ними ми втрьох і пережили зиму. Весною я покинула школу і пішла працювати в контору. Випадків людоїдства не було.”

Кожен рік має щось залишати за собою. Рік 33-й закарбувався в пам’яті найбільше. За словами жительки Кащенці, Бендій Василини Василівни (1913 р.н.):

   „То було...Хай Господь криє та сохраняє! Як була голодовка, то спасалися, хто чим міг. Люди їли луску, що відсіювалась з проса, коли товкли пшоно. Ще їли цибулю її м’якиш, заколотиш на дечку чи на пательню та й в піч. Воно в печі присохне на порох, пурх та й пішла його їсти. Бурачки як посходили, проривали їх обшкрябували, воно пече, бо то ж якісь гази з нього, але їли, а потім помирали. Корови забирали. Хто міг ходити, той шли на роботу з горнятами, бо давали якусь кашу. А ті, що не могли ходити, лежали під столовою і стогнали: „Їсти коли...Їсти коли...”То тоді ці миски, що ми їли, вимивали і давали помиї умираючим. Швидко вмирали ті, в кого повипадали зуби. Пам’ятаю, недалеко від нас жив чоловік на прізвисько Шпак. Одного разу він ішов біля нашого двору, спіткнувся, ліг на буртику і помер. Ходили ми з дівчатами на поле під Хорошів в’язати жито. З нами була Юзентиха з двома дітьми (чоловік її помер). Вона обв’язувала опухші ноги і жала. Щоб прогодувати родину, м’яла колоски, терла, а вночі напекла пампушок, на ранок вона померла.

   Приходили з місцевої влади по корову, то я тікала з нею під лісківський яр.

ВИСНОВКИ

     Ніякий Апокаліпсис не в змозі передати горе й муки цих від 7 до 10  мільйонів наших співвітчизників, які померли від голоду в країні, яка споконвіків годувала всю Європу і славилася своїми чорноземами.

   Тому головним уроком з трагедії голоду 1932 – 1933 років повинно бути осмислення стану селянства в ті роки і сьогодні. Адже українські села в сучасній Україні в результаті непродуманих експериментів, як і колись у далекому 1933 р., пустіють. Отже, наші політики, державні діячі, депутати всіх рівнів разом з інтелігенцією повинні ще і ще раз замислитись над тим, а чи все нині робиться для того, щоб українське село стало на ноги. Те, що на сімнадцятому році незалежності ми дочекалися підвищення цін на продовольство і закупівлі зерна з країн, які колись самі його чекали від України, свідчить про те, що належних висновків з трагедії 1932- 1933 рр. Ми так і не зробили. Таким не дуже оптимістичним висновком, який багато до чого зобов’язує всіх нас, і хочеться закінчити роздуми на відстані часу про трагедію голоду 1932 – 1933 років.